Латинська історія походження. Звідки з'явилася латинська мова

Латинська належить до індо-європейських мов. Сьогодні він належить до мертвих мов. Але, на відміну від багатьох з них, має практичне застосування, хоч і досить обмежене. Ця мова активно застосовується у багатьох галузях — крім католицьких обрядів, можна назвати біологію, медицину та право. Латиною перекладаються книги, на ній ведуться радіопередачі і т.д.

Римляни, які домінували над багатьма народами та племенами, не могли не вплинути на їхню культуру і, звичайно, на їхні мови. Римська імперія на піку свого розвитку включала більшу частину Європи, частину Африки та Азії. Для деяких мов цей вплив був визначальним і вони вважаються нащадками латині, але навіть ті мови, які мають інше коріння, стали б на порядок біднішими, якби з них прибрали всі латинські запозичення. Також варто зазначити, що значна частина словникового запасуі писемності більшості європейських мов сягає саме латиною.

Латинь мала особливий різновид - вульгарну або народну латину, яка відрізнялася від класичної латині і служила розмовним варіантом у багатьох провінціях Римської імперії, що все розширюється. Саме вона стала основою для романських мов (від латинського romanus — «римська») — португальської, молдавської, румунської та деяких інших. Змішуючись із місцевими діалектами, латинь отримала поштовх для розвитку нових гілок.

Однією з причин цього стало те, що завоювання римлянами інших менш розвинених народів спричиняло домінування латині в тих галузях, де слів рідної мови не вистачало, наука, технології, медицина тощо. На початковому періоді розвитку романські мови обходилися без писемності та вважалися простонародними діалектами.

У той же час, якщо мова була досить розвиненою, вона могла відчувати не надто сильний вплив і залишатися самобутньою, як це сталося з грецькою.

Непрямо та інші мови, відчували вплив латині, як, наприклад, . Це було неминуче, оскільки між народами відбувалися торговельні взаємодії. Крім того, поширення Християнства також несло за собою цілий пласт запозичень.

До того ж довгий час, аж до XVIII століття, латинь була в Європі не лише єдиною мовою науки та освіти, а й мовою міжнародного спілкування. Без знання латинського неможливо було здобувати знання, читати наукові праці та найзнаменитіші літературні твори.

У російській мові також багато слів сягають корінням у латинь. Наприклад, "анімація" - від латинського кореня anima - "життя", вокал - від vox - "голос", капуста - від caput - "голова" і т. д. Багато повсякденних понять ми також запозичили у римлян. Такі, наприклад, як назви місяців чи імена планет. Крім того, ми часто використовуємо у повсякденному мовленні і прямі запозичення з латині, на зразок інкогніто, status quo, et cetera, de facto, vice versa і т.д.

Латинь так міцно вкоренилася в багатьох мовах і стала такою невід'ємною частиною повсякденного спілкування та літератури, що питання є чи латинь справді мертвою мовою, чи вона жива залишається відкритим.

Петро Рибак із Даугавпілса у своєму листі запитує: у яких державах розмовляють латинською мовою?

Шановний Петре, латинська мова сьогодні не є активною розмовною мовою. Латинська мова почала зникати з активної лексики після падіння Римської Імперії, а, відповідно, зникнення основних її носіїв. Але не можна сказати, що він зовсім помер. Латинь знайшла своє продовження у романо-німецькій та інших мовних групах.

Латинська мова вивчається в школах та університетах не тільки Німеччини, а й багатьох інших країн. За надзвичайну живучість як предмет навчання латинська мова отримала фамільярно-просторове найменування "латинь". Пам'ятайте, у Пушкіна: "Латинь із моди вийшла нині..."

Латинь дійсно входила в моду і виходила з неї, але завжди залишалася унікальним явищем людської культури, що завоювало простір і час. Сьогодні цю мову називають класичною, мертвою. Стародавні римляни, котрим він був живим, канули в історичне небуття. Але не пішли з історії культури, як і латинська мова, яка після своєї смерті живе у нових – романських – мовах, у католицькому богослужінні, у термінологічних системах сучасних наук.

Латинська мова унікальна за кількістю та різноманітністю текстів, відомих сучасному читачеві, як у оригіналах, так і в перекладах. Класична, або "золота" латина - це прозові твори Цицерона та Цезаря, Сенеки та Апулея; поезія Горація, Овідія, Дергилія.

Середньовічна, чи християнізована латинь - це, передусім, літургійні (богослужбові) тексти - гімни, співи, молитви. Наприкінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію латинською мовою. Цей переклад відомий під назвою "Вульгата" (тобто Народна Біблія) був визнаний рівноцінним оригіналу на католицькому Тридентському соборі в ХVI столітті. З того часу латинська, поряд із давньоєврейською та давньогрецькою, вважається однією із священних мов Біблії. Епоха Відродження залишила нам у спадок наукову літературулатинською мовою. Це медичні трактати медиків італійської школи ХVI століття: "Про будову людського тілаАндрія Везалія (1543). Латинською мовою створив свою книгу "Світ у картинках" великий педагог Ян Амос Коменський. У ній описаний весь світ, від неживої природи до устрою суспільства. Не тільки описаний, а й ілюстрований. цій книзі До речі, останнє російське видання вийшло в Москві в 1957 році.

Щодо, умовно кажучи, "нової" латині, то вона функціонує як семіотична система в процесі обміну науковою інформацією у сфері сучасної науки, Насамперед у галузях медико-біологічного циклу. Така роль латини підтверджується у XX столітті наявністю міжнародних номенклатурних кодексів з анатомії, гістології, ботаніки, зоології. У всі часи та з усіх джерел поповнювалася латинська афористика, крилаті слова латинською мовою.

Володимира Комарчука із Молдови пов'язує з Німеччиною не лише інтерес до нашої країни, а й родинні зв'язки. Ось що він пише:

«Так вийшло, що Німеччина стала мені дуже близькою. Вийшло так, що у вашій країні, під Берліном, живе моя колишня дружина та дочка. Колишня дружина має нового чоловіка-німця, у мене ж, крім мами та дочки, нікого немає. Я мрію хоч колись з'їздити до Німеччини у гості, побачити дочку. А для цього мені треба вивчити німецька мова. Я розумію, наскільки складно це зробити в домашніх умовах, але намагаюся. Можливо, я навчуся більш – менш стерпно читати та писати, але з вимовою у мене будуть явні проблеми.

Та й у самій Німеччині багато діалектів. У мене до вас велике прохання. Я був би вам дуже вдячний, якби оголосили у вашому ефірі про те, що я шукаю друзів із листування з Німеччини. Нехай це будуть вихідці із Росії та інших країн СНД. Хто знає, може спілкування з такими людьми допоможе мені більше дізнатися про Німеччину і краще вивчити німецьку мову. Моя адреса: 3401, Молдова, Хинчешть, вул. Кишинівська буд. 6, кв. 8. Володимиру Комарчуку».

Друзі з листування шукає і наш слухач Дмитро Алексєєв із Санкт-Петербурга:

«Я постійно слухаю ваші передачі і хотів би встановити контакт з іншими вашими слухачами. Мені 19 років, навчаюсь у художньому училищі. Окрім малювання цікавлюся художньою фотографією та багатьма іншими речами, вивчаю німецьку мову. Моя адреса: Росія, 191014, Санкт-Петербург, Ковненський провулок, буд. 25, кв. 34 Дмитру Олексієву».

Михайло Лебедєв із Москви пише:

«В епоху ненормативних фінансових відносин у Росії, коли з екранів телевізорів зникли навчально-освітні передачі, ви, незважаючи на економічні труднощі в Німеччині, все одно знаходите час і засоби, щоб сприяти покращенню освіти та підйому культури в Російської Федерації. Із задоволенням вивчаю німецьку мову разом із вашою радіостанцією, вважаю, що найправильніша і найприродніша мова ця та, якою розмовляють сучасні німці. Жаль, що не стало уроків німецької для ділових людей. Якщо можливо, надішліть мені хоча б компакт-диски з цими уроками».

Шановний пане Лебедєв, ваше прохання я передав у відділ поширення і сподіваюся, що мої колеги зможуть його виконати. Залишайтеся з нами на наших хвилях.

Перш ніж прозвучить ваша музична заявка, моя колега Елізабет Вібе оголосить імена слухачів, які виграли в лотереї до додаткового німецького уроку, який виходить в ефірі щотижня по п'ятницях.

Василь Авдєєв з Ашгабада,
Сергій Бова з Москви,
Сергій Гайнанов з Єкатеринбургу,
Наталія Лабишева з Омська,
Зінаїда Левкович з Миколаєва,
Ольга Майєр з Костянтинівки, Україна,
Юрій Михалєв з Санкт-Петербурга,
О. Овчинников з Ростова Великого,
Людмила Суслова із Санкт-Петербурга,
Алла Чайкіна із селища Вороніж Сумської області.

Вітаю вас!

Елізабет Вібе має ще одне оголошення для тих, хто вивчає німецьку мову з Німецькою хвилею.

Відкривається новий клуб для тих, хто вивчає німецьку в Чернігові.
Голова Наталія Сотник, студентка.
Адреса: вулиця Першотравнева, будинок 24, село Левковичі, Чернігівської області. Індекс 15550 Україна. Телефон 04622 - 66244
Голова клубу Наталія Сотник.

Голова клубу в Тирасполі (Молдавія) Віктор Лебедєв повідомляє, що до його клубу записалося кілька людей з інших населених пунктів, а з самого Тирасполя – нікого.

Ще раз оголошуємо адресу клубу в Тирасполі (Молдова).
Голова Віктор Лебедєв.
Адреса 3300 Молдова, Тираспіль, вулиця Каховська, будинок 16, квартира 3.
Повторюю адресу 3300 Молдова, Тираспіль, вулиця Каховська, будинок 16, квартира 3.
Голова Віктор Лебедєв.

До речі, німецьку мову Віктор Лебедєв знає чудово. Лист до нас він написав німецькою практично без помилок.

У мене в студії була моя колега Елізабет Вібе.
Нагадаю, що для участі у лотереї потрібно послухати у п'ятницю додатковий урок німецької та записати на поштовій листівці три німецькі слова. Цю листівку необхідно надіслати на одну з адрес «Німецької хвилі».

А ось цитата з листа Павла Апеля із Санкт-Петербурга.

«Музика інших народів – це, окрім естетичних симпатій, ще й шлях до розуміння національного духу. Інтерес до німецької картини світу в тому, що стосується періоду Другої світової війни, поєднується для мене з історико-(або вірніше –етно-(краєзнавчим інтересом. Тому й інтерес до музики саме цього періоду є для мене пріоритетним. Час приховує подробиці. Музика – серед тих подробиць живого людського життя, які оживляють, наповнюють яскравими фарбами скупу історичну інформацію: Ваші передачі допомагають мені скласти деякі уявлення про музику різних земель, ось, мабуть, тільки про традиції та культуру Східної Пруссії мені почути у ваших передачах нічого не доводилося. Чи поява в «Народних мелодіях» якихось східно-пруських народних пісень?» Прошу в передачі «Поштова скринька» включити пісню «Köhlerliesel» у виконанні «Підмастерів, що співають».

Щодо прусських пісень та мелодій, то я передам Ваші побажання, шановний пане Апель, моїй колезі Елізабет Вібе, провідній передачі «Народні мелодії». А зараз для вас співають "Die Singenden Gesellen" - "Підмайстри, що співають".

Латинський чи латинь був мовою Римської імперії, мовою римсько-католицької служби, а сьогодні є мовою держави Ватикан в Італії. Оскільки живих носіїв латинської мовині, тому латинську використовують як другу мову. Латинською говорять: у місті Ватикан Регіон: Італійський півострів. Загальна кількість тих, хто говорить: жодного. Класифікація без класифікації. генетична класифікація: індоєвропейська сім'я. Офіційна мова: держави Ватикан. Регулюється: Римсько-католицька церква.

Історія латинської мови

Спочатку латинською мовою говорили в районі, розташованому

поряд з Римом, який називається Лацій. Він набув важливого значення, ставши офіційною мовою Римської імперії. Всі романські мови походять від латинської, а багато слів, що мають латинське коріння, можна зустріти в багатьох сучасних мовах, наприклад у російській, англійській, німецькій, французькій мовах.

Говорять, що 80% наукових слів в англійській мові взято з латинської (у більшості випадків через французьку мову). Більше того, в західних країнах латинська була науковою мовою (lingua franca), яка використовувалася для наукових та політичних цілей, протягом понад тисячу років. У результаті в 18 столітті латинська була замінена французькою, а в 19 – англійською. Церковна латинська залишається офіційною мовою Римсько-католицької церкви і досі, що робить її офіційною державною мовою Ватикану. Римо-католицька церква застосовувала латинську мову як основну мову для служби до Другої Ради Ватикану, яка відбулася у 1960-х. Латинський досі використовується (за активної участі грецьких коренів) як мову для класифікації наукових назв живих організмів.
Після розпаду Римської імперії, латинська дала початок різним романським мовам. Протягом століть ці мови вважалися лише розмовними, тоді як письмовою була латинська. (Наприклад, латинська мова була офіційною мовою Португалії до 1296 р., коли вона була замінена португальською.)
Романські мови виникли з народної (вульгарної) латині, яка використовувалася повсюдно, і яка утворилася зі старої розмовної мови, яка дала початок офіційній класичній латині. Латинська та романські мови відрізняються, наприклад, тим, що в романських мовах значущим є наголос на певному складі, тоді як у латинському характерна довжина голосних. Для італійської мови характерною рисою є довжина приголосних і наголос, в іспанській мові – лише наголос, а в французькою мовоюнавіть наголос є фіксованим.

Іншою важливою відмінністю в романських і латинській мовах є, за винятком румунської, те, що романські мови втратили відмінкові закінчення в більшості слів крім деяких займенників. Румунська мова досі зберегла п'ять відмінків (хоча аблятивного відмінка вже немає).

Латинська мова сьогодні

Курси латинської мови, що пропонуються сьогодні в університетах та вузах, спрямовані в основному на навчання перекладу латинських текстів на сучасні мови, а чи не використання його як засіб спілкування. Тому акцент робиться на вмінні добре читати, тоді як говоріння та аудіювання зачіпаються лише поверхово. Тим не менш, існує рух живої латинської мови, прихильники якої вірять у те, що латинська може або повинна викладатися за тією ж схемою, як і сучасні «живі» мови: тобто навчання розмовної мови та письма. Одним з цікавих моментів такого підходу є теоретичне уявлення про те, як вимовлялися ті чи інші звуки давній час. Без розуміння того, яке має бути вимова важко визначити стилі, які зазвичай використовуються в латинській поезії. Установами, в яких пропонуються посібники з живої латинської мови, є Ватикан та Університет Кентуккі.

Діалекти латинської мови

Будучи живою мовою, латинь піддавалася безперервній еволюції і була відкрита впливу інших мов. У першу чергу дане твердження справедливе було для розмовної мови, яку використовувало малограмотне населення, яка вже в давнину запозичувала багато термінів з грецької, кельтської, а пізніше з німецької мов. Це була мова, звана sermo vulgaris, що поширилася у всіх романізованих частинах Західної Європи, наприклад, у Галлії, де очевидно він співіснував з іншими мовами (кельтською). Ймовірно, кельтська мова зникла з території Північної Галлії до п'ятого століття, і пізніше була заново сюди перенесена людьми, які втекли на Континент від англів, саксів і ютів, які прийшли завойовувати Британські острови. У регіонах Північно-східної частини Імперії, які були менш романізовані, а також за межами кордонів Римської Імперії, розмовляли німецькими мовами. Це були такі мови як фризька, саксонська, а також західнонімецькі мови та діалекти.

Німецькі мови (готські)

Під час міграцій, мови племен, що вторгаються, привнесли сильні лінгвістичні зміни на території пізньої Римської Імперії. Особливо широко поширилася готська – мова Вестготів та Остготів. Готський єпископ Вульфілас (або Ульфіла, 311 – 382рр.) відповідав за підготовку перекладу Біблії на готську, яка залишилася у зверненні у арійських християн, які вважалися Римською Церквою єретиками. Цією Біблією користувалися протягом кількох століть, головним чином вестготської Іспанії. Як розмовна, готська мова зникла між сьомим і дев'ятим століттями, але переклад Біблії Вульфіли (Готської Біблії) досі залишається першим головним документом німецької літератури.

Діалекти в Галлії

У Галлії, латина sermo vulgaris поєднала елементи з кількох мов і стала відома як романська латинська. Він настільки міцно укоренився, що войовничі німецькі племена прийняли його рідним. Доказом цього є той факт, що починаючи з шостого століття проповіді, що читаються в церковних радах Франції, перекладалися цією мовою. До восьмого століття Шарлемань наказував читати проповіді народною мовою, тоді як решту служби проводити латинською. Тим не менш, навіть у Галлії одна і та ж мова, яка використовується в різних областях, не була однорідною. Поряд із окремими мовами існували різні діалекти, головним з яких був Провансаль. Загалом, починаючи з раннього середньовіччя, на територіях, що умовно поділяються річкою Луара, виникли дві групи діалектів. На півдні, лангедок (langue d’oc), який мав більш схожі риси з латинською, та лангедойль (langue d’oil) на півночі, який зазнав сильного впливу інших мов. Терміни, що позначають дві групи діалектів, вказують на манеру вимовляти слово так у кожній групі.

Діалекти Західної Європи

Схожий розвиток був у німецькомовних областях Західної Європи приблизно між 500 – 700гг. н.е. на півночі. Тут з'явилася група діалектів, які відомі під збірною назвою нижньонімецьких мов, тоді як південні діалекти відповідно називаються верхньонімецькими. Як і у Франції, через тривалий час почався домінуючий вплив однієї групи над іншою, у чотирнадцятому столітті у Франції та у шістнадцятому у Німеччині.

Еволюція давньої писемності

Давня література та наука, а також різні християнські тексти збереглися у вигляді манускриптів (тобто рукописів). Накреслення шрифтів було згідно з традиціями римського листа, або форм листа, що виникли згодом. Проте, починаючи з сьомого століття, у різних частинах Європи почали розвиватися суворіші «національні» техніки письма. Так званий «острівний шрифт», що застосовувався в Ірландії та Шотландії починаючи з сьомого століття, значно відрізнявся від вестготського рукописного шрифту, поширеного в Іспанії, та від беневентанського, який був поширений у Південній Італії. На територіях Франкської держави меровінгіанські види шрифту, які використовувалися в сьомому та восьмому століттях, були замінені під час правління Шарлеманя на новий шрифт, частково під впливом романського стилю письма, відомого як Каролінгіанський мінускул. Витончені рукописи часто були прикрашені ілюстраціями, званими мініатюрами, або майстерним орнаментним написанням букв, як, наприклад, Євангеліє з Ліндісфарна від 698 р., і книга з Келла середини 8-го століття.

Важливілатинськіслова

Місяці

Січень: Ianus (давньоримський бог)
Лютий: Februaris (давньоримське свято очищення)
Березень: Mars (давньоримський бог)
Квітень: Aprilis (відкриття, початок сезону)
Травень: Maia (давньоримська богиня)
Червень: Iuno (давньоримська богиня)
Липень: Iulius Caesar (римський імператор)
Серпень: Augustus (римський імператор)
Вересень: September: 7-й місяць
Жовтень: October: 8-й місяць
Листопад: Листопад: 9-й місяць
Грудень: December: 10-й місяць

Дні тижня

Неділя: Solis dies (день сонця)
Понеділок: Lunae dies (день місяця)
Вівторок: Martis dies (день Марса)
Середа: Mercurii dies (день Меркурія)
Четвер: Jovis dies (день Юпітера)
П'ятниця: Veneris dies (день Венери)
Субота: Saturni dies (день Сатурна)

кольору

Albi/Albus: білий
Aurei/Aurantiacus: помаранчевий
Carnei: тілесний колір
Flavi: жовтий
Fulvus: яскраво жовтий
Lutei Niger/Nigra: чорний
Purpurei: пурпуровий
Rosei/Roseu: рожевий
Rubra/Rubri: червоний
Viride/Viridi: зелений

сім'я

filiam: дочка
filium: син
mater: мати
materfamilias: (жінка) глава сім'ї
nepos: онук. Також означає «племінник» у деяких записах.
neptis: онука. Також означає «племінниця» у деяких записах.
uxor (ux, vx): дружина

Послухати латинську мову (титри англійською мовою):

І ще: Християнська молитва «Символ Віри» латинською мовою:

Молитва Pater noster латинською

PATER NOSTER, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum. Adveniat regnum tuum. Fiat voluntas tua, sicut in caelo et in terra. Panem nostrum quotidianum da nobis hodie, et dimitte nobis debita sicut et nos dimittimus debitoribus nostris. Et ne nos inducas in tentationem, sed libera nos a malo.

Circulus Latinus Panormitanus — один із найкращих сайтів, присвячених сучасній латині.

Латинь: крилаті фрази, афоризми та висловлювання - авторитетні збори афоризмів, крилатих фраз і висловів латиною.

ЛАТИНСЬКА МОВА(латинь), одна з індоєвропейських мов італійської групи, якою – приблизно з 6 ст. до н.е. по 6 ст. н.е. - говорили древні римляни і яка була офіційною мовою Римської імперії; аж до початку Нового часу – одна з основних писемних мов західноєвропейської науки, культури та суспільного життя; офіційна мова Ватикану та Римсько-католицької церкви (аж до середини 20 ст., що використовувалася в тому числі і при католицькому богослужінні); мова найбагатшої, більш ніж двохтисячолітньої літературної традиції, одна з найважливіших мов загальнолюдської культури, в деяких галузях знання (медицина, біологія, загальнонаукова термінологія природничих та гуманітарних наук), що продовжує активно застосовуватися і в даний час.

Спочатку латинська мова була лише однією з багатьох у групі близькоспоріднених італійських мов (найбільшими серед них вважаються оскська та умбрська), що сформувалися до початку I тисячоліття до н.е. на території центральної та південної Італії. Споконвічна зона побутування латинської мови – невелика область Латій, або Лацій (лат. Latium, суч. іт. Lazio) навколо Риму , але в міру розширення давньоримської держави вплив латинської мови поступово поширився на всю територію сучасної Італії (де інші місцеві мови були повністю витіснені), Південну Францію (Прованс) і значну частину Іспанії , а до початку I тисячоліття н.е. – практично на всі країни Середземноморського басейну, а також Західної (до Рейну та Дунаю) та Північної Європи (включаючи Британські острови). У сучасних Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Румунії та нек. ін країнах Європи і в даний час говорять мовами, що є нащадками латинської (вони становлять так звану романську групу індоєвропейської сім'ї); у Новий час романські мови поширилися дуже широко (Центральна та Південна Америка, Західна та Центральна Африка, Французька Полінезія та ін.).

В історії латинської мови виділяють архаїчний (до 3 ст. до н.е.), класичний (ранній – до 1 ст. н.е. та пізній – до 3 ст. н.е.) та посткласичний періоди (приблизно до 6 ст. .н.е.). Найбільшого розквіту латинська література сягає епохи Цезаря і Августа (1 в. е., так звана «золота латинь» Цицерона, Вергілія і Горація). Мова посткласичного періоду характеризується помітними регіональними відмінностями і поступово (через стадію так званої вульгарної, або народної латини) розпадається на окремі романські прислівники (у 8–9 ст. вже можна з упевненістю говорити про існування ранніх варіантів сучасних романських мов, відмінність яких від писемної латині повністю усвідомлювалося сучасниками).

Хоча після 6 ст. (тобто після розпаду Західної Римської імперії) латинська мова як жива розмовна мова виходить із вживання і може вважатися мертвою, її роль в історії середньовічної Західної Європи, де вона довгий час залишається єдиною письмовою мовою, виявляється виключно важливою – не випадково все західноєвропейські мови, крім грецької, використовують алфавіт на латинській основі; в даний час цей алфавіт поширився по всій земній кулі. В епоху Відродження інтерес до класичної латинської мови навіть зростає, і аж до кінця 17 ст. він продовжує служити основною мовою європейської науки, дипломатії та церкви. Латинською мовою писали при дворі Карла Великого і в папській канцелярії, ним користувалися св. Фома Аквінський і Петрарка, Еразм Роттердамський і Коперник, Лейбніц і Спіноза, він звучав у найстаріших європейських університетах, об'єднуючи вихідців із різних країн- Від Праги до Болоньї, від Ірландії до Іспанії; лише у період європейської історії ця об'єднавча і культурна рольпоступово переходить спочатку до французької, а потім до англійській мові, що став у сучасну епохуоднією з так званих «світових мов». У країнах романської мови католицька церква остаточно відмовляється від богослужінь латинською мовою лише у 20 ст., але вони зберігаються, наприклад, у католиків галиканського обряду.

Найдавніші пам'ятники латинської мови (6–7 ст. до н.е.) – короткі написи на предметах та надгробках, уривки так званих салічних гімнів та дек. ін; перші пам'ятники, що збереглися художньої літературиналежать до 3 ст. до н.е. (саме у період починається об'єднання Італії під владою Риму та інтенсивні контакти з грецькою культурою Південної Італії). Найбільш відомий автор цього періоду – комедіограф Тіт Макцій Плавт, який залишив блискучі зразки «непригладженої» розмовної мови; Ранні зразки публіцистики представлені у творах Марка Порція Катона Старшого.

Класичний період характеризується стрімким розквітом художньої літератури та публіцистики: канон нормативної прозової мови (на яку орієнтувалися всі наступні покоління) був створений у творчості таких авторів, як оратор, публіцист і філософ Марк Туллій Цицерон і Гай Юлій Цезар, який залишив історичні записки про своїх; канон поетичної мови – у творчості таких авторів, як лірики Гай Валерій Катулл, Квінт Горацій Флакк, Альбій Тібулл, епіки Публій Вергілій Марон, Публій Овідій Назон (чия лірична спадщина також значно) та ін.; їх твори – невід'ємна частина світової літератури, знайомство із якими становить основу сучасної гуманітарної «класичної освіти». Важливу роль відіграє також історична та природничо-наукова проза таких авторів, як Гай Саллюстій Крісп, Корнелій Непот, Тіт Лівій, Марк Теренцій Варрон.

Серед авторів пізнього класичного періоду особливе значення має творчість поета-сатирика Марка Валерія Марціала та прозаїка Тита Петронія Арбітра, мова яких ближча до розмовної, ніж автори «золотого століття».

Пізній класичний період характеризується також появою великої кількостіфілософської та наукової прози; в цей час писали історики Гай Корнелій Тацит і Гай Светоній Транквілл, дослідник природи Гай Пліній Цецилій Секунд Старший, філософ Луцій Анней Сенека та багато інших. ін.

У посткласичний період особливого значення набуває діяльність християнських авторів, з яких найбільш відомі Квінт Септимій Флорент Тертуліан, Софроній Євсевій Ієронім (святий Ієронім, який виконав наприкінці 4 ст. і перший латинський переклад Біблії), Децим Аврелій Августин (блаженний Августин).

Середньовічна латинська література включає переважно релігійно-філософські і науково-публіцистичні тексти, хоча латинською мовою створювалися і художні твори. Одним із найяскравіших і самобутніх проявів середньовічної латинської словесності є так звана лірика вагантів (або мандрівних студентів), яка досягла найбільшого розквіту в 9–13 ст.; спираючись на традиції латинської класичної поезії (особливо Овідія), ваганти створюють короткі вірші на випадок, любовну та застільну лірику, сатиру.

Латинський алфавіт є різновидом західно-грецької (засвоєний римлянами, як і багато інших здобутків матеріальної та духовної культури, можливо, через етрусків); у найдавніших варіантах латинського алфавіту відсутня буква G (офіційно узаконена до кінця 3 ст до н.е.), однак позначаються звуки uі v, iі j(додаткові літери vі jз'являються лише в епоху Відродження у європейських гуманістів; у багатьох наукових фахових виданнях класичних латинських текстів вони не використовуються). Напрямок листа зліва направо остаточно встановлюється лише до 4 ст. до н.е. (Напрямок листа в більш давніх пам'ятниках варіює). Довгота голосних, зазвичай, не позначається (хоча окремих античних текстах передачі довготи використовується особливий знак «апекс» як косої риси над буквою, наприклад á).

У лінгвістичному відношенні латинська мова характеризується багатьма рисами, типовими для найбільш архаїчних індоєвропейських мов, у тому числі розвиненою морфологічною системою відмінювання та відмінювання, флективністю, префіксальним дієслівним словотвором.

Особливістю фонетичної системи латинської є наявність лабіовелярних смичних k w (орфографічно qu) та (орфографічно ngu) та відсутність дзвінких фрикативних (зокрема, дзвінка вимова sдля класичного періоду не реконструюється); всім голосних характерне протиставлення по довготі. У класичній латинській мові наголос, за свідченнями античних граматиків, був музичним (підвищення тону ударним голосним); місце наголосу практично повністю визначалося фонологічною структурою слова. У докласичну епоху, можливо, існував сильний початковий наголос (цим пояснюються багато історичних змін у системі латинських голосних); у посткласичну епоху наголос втрачає музичний характер (і в жодній із романських мов музичний наголос не зберігається). Для латинської мови характерні також різноманітні обмеження на структуру складу і досить складні правила асиміляції голосних та приголосних (так, довгі голосні не можуть перебувати перед поєднаннями nt, ndі перед m; дзвінкі галасливі не зустрічаються перед глухими галасливими і наприкінці слова; короткі iі oтакож – за одиничними винятками – не зустрічається наприкінці слова тощо). Збіги трьох і більше приголосних уникаються (допустимих поєднань із трьох приголосних небагато, вони можливі в основному на стику приставки та кореня – наприклад, pst, tst, nfl, mbrта нек. ін).

Морфологічно протиставляються насамперед ім'я та дієслово; прикметники та прислівники можна розглядати як особливі розряди імен. На відміну від багатьох нових індоєвропейських мов, латинські прикметники хоч і змінюються відмінками, не мають особливого (порівняно з іменниками) набору відмінкових закінчень; узгодження за родом багатьом прикметникам також не властиве, і часто іменник від прикметника відрізняється лише своєю синтаксичною функцією в реченні (так, pauperможе означати "бідний" та "бідняк", ales- "крилатий" та "птах", amicus– "дружній" та "друг", і т.п.).

У імен зазвичай відрізняється п'ять типів відмінювання, що мають різні набори відмінково-числових закінчень (значення числа і відмінка виражаються разом одним і тим же показником, порівн. lup- us "вовк, ім. од.", lup- i "вовки, ім. мн.", lup- o "Вовкам, дат. Мн."). Виділяються п'ять основних відмінків: називний, знахідний, родовий, дальний, відкладний (що поєднує функції орудного, відкладного та місцевого; сліди втраченого місцевого відмінка є в окремих застиглих формах); Форми кличного відмінка відрізняються від форм називного тільки в од. числа у частини іменників чоловічого роду. У жодному типі відмінювання не розрізняються всі п'ять відмінкових форм (так, можуть збігатися закінчення називного і родового, давального і родового, давального і відкладного відмінків; у множині закінчення давального і відкладного відмінків збігаються у всіх іменників; у іменників середнього роду завжди збігаються закінчення називного та знахідного відмінків тощо). Ця особливість латинського відмінювання (велика кількість типів відмінювання при великій кількості омонімічних закінчень) зіграла (поряд із зовнішніми історичними обставинами) важливу роль у подальшій перебудові латинської відмінкової системи, що призвела спочатку до її суттєвого спрощення, а потім і повної втрати у всіх сучасних романських мовах крім румунського, що зберіг редуковану двозмінну систему). Тенденції до уніфікації відмінювання починають простежуватися вже у класичній латині. Як і в більшості архаїчних індоєвропейських мов, відрізняється чоловічий, жіночий та середній рід (у романських мовах середній рід практично повністю втрачено); зв'язок між родом і типом відмінювання імені не жорстка. Імена послідовно розрізняють однину і множину (двійне число відсутня); показників визначеності/невизначеності (артиклів) у класичній латині, на відміну від романських мов, немає.

Латинське дієслово має розвинену флективну систему відмінювання, яка, однак, постає дещо спрощеною в порівнянні з більш архаїчними дієслівними системами таких індоєвропейських мов, як давньогрецька або санскрит. Основним граматичним протиставленням усередині латинської дієслівної системи слід визнати протиставлення щодо відносного часу (чи таксису), тобто. вказівку на одночасність, передування чи дотримання двох ситуацій (так звані правила «узгодження часів»); ця риса зближує латинь із сучасними романськими та німецькими мовами. Значення відносного часу виражаються разом із значеннями абсолютного часу (розрізняється сьогодення, минуле та майбутнє) та виду (розрізняється тривалий та обмежений вигляд). Так, одночасність у минулому, як і тривалість, виражають форми імперфекту; попередження у минулому – форми плюсквамперфекта, обмежене (одноразове) дію у минулому – зазвичай форми з так званого перфекта тощо. Протиставлення за абсолютним часом виражаються у системі реальних форм (тобто. дійсного способу), а й у системі ірреальних способів: наказового і умовного. Так, форми наказового способу розпадаються на прості і «відкладені» ("зроби потім, після"); вибір форм умовного способу (що виражають умову, побажання, можливість, припущення тощо.) також тісно пов'язані з правилами «узгодження часів» (особливо строгих у мові класичного періоду).

Форми латинського дієслова послідовно узгоджуються по особі/числу з підлягає; особисті закінчення різні не тільки в різних часахі способах, а й у різних формах застави: розрізняються серії «активних» і «пасивних» індивідуальних закінчень. «Пасивні» закінчення виражають як пасив у сенсі, а й рефлексив (порівн. lavi- tur "миється") і нек. ін., тому їх іноді (слід за давньогрецькими) називають «медіальними». Цілий ряддієслів має лише пасивні закінчення (наприклад, loqui- tur "каже"), які цим не виражають заставного значення; їхня традиційна назва – «відкладні».

Порядок слів у мові класичного періоду вважається «вільним»: це означає, що взаємне розташування членів речення залежить не від їхньої синтаксичної ролі (підлягає, доповнення, тощо), а від ступеня важливості для того, хто говорить, що передається з їх допомогою інформації; Традиційно більш важлива інформація повідомляється на початку пропозиції, але це правило визначає реальну ситуацію лише в найзагальніших рисах. Латинською мовою широко поширені підрядні конструкції; як показники підрядного зв'язку можуть виступати як спілки в поєднанні з формами умовного способу дієслова в підрядному реченні, так і неособисті форми дієслова (причастя, інфінітиви, супини - останні в класичній мові виконували функцію інфінітива мети при дієсловах періоду, але в більш вийшли із вживання). Яскравою особливістю латинського синтаксису є оберти ablativus absolutusі accusativus cum infinitivo. У першому випадку підрядний зв'язок (широкої обставинної семантики, включаючи значення причини, слідування, супутньої обставини і т.п.) виражається постановкою залежного дієслова у форму причастя, яке при цьому узгоджується з залежною речення у відкладному відмінку (аблативі); так, фраза зі значенням "взявши місто, ворог пограбував його" буквально звучатиме як "взятим містом, ворог його пограбував". Другий оборот вживається за певної групи дієслів, які можуть підпорядковувати придаткові з пояснювальним значенням; при цьому залежне дієслово набуває форми інфінітиву, а його підлягає стає прямим доповненням головного дієслова (так, фраза зі значенням "цар вважав, що вона танцює" буквально звучатиме як "цар вважав її танцювати"). Пізньокласична та середньовічна латина характеризується значним спрощенням та стандартизацією цього багатого синтаксичного арсеналу.

Значна частина граматичних елементів латинської є індоєвропейською за походженням (особисті закінчення дієслів, відмінкові закінчення іменників та ін.). Багато споконвічного індоєвропейського коріння є і в латинській лексиці (порівн. frater"брат", tres"три", mare"море", edere "є" тощо); абстрактна лексика та науково-філософська термінологія містять чимало грецьких запозичень. У складі лексики виділяється також кілька етруських за походженням слів (найбільш відомі histrio"актор" та persona"маска") та запозичень із близькоспоріднених італійських мов (так, на запозичення з мови оскської підгрупи вказує, наприклад, фонетичний вигляд слова lupus"вовк": споконвічно латинське слово очікувалося б у вигляді * luquus).

ISO 639-1: ISO 639-2: ISO 639-3: також: Проект:Лінгвістика

Латинська мова(самоназва - lingua Latina), або латинь, - мова латино-фаліскської гілки італійських мов індоєвропейської мовної сім'ї. На сьогоднішній день це єдина італійська мова, що активно вживається (є мертвою мовою).

Латинська є однією з найдавніших письмових індоєвропейських мов.

Найбільшим представником архаїчного періоду в галузі літературної мови є давньоримський комедіограф Плавт (бл. -184 до н.е.(наша ера)), від якого до нашого часу дійшло 20 комедій цілком і одна - у уривках. Втім, слід зазначити, що словниковий склад комедій Плавта і фонетичний устрій його мови значною мірою наближаються до норм класичної латині I століття до зв. е.. - Початки I століття н. е..

Класична латина

Під класичною латиною мається на увазі літературна мова, що досягла найбільшої виразності та синтаксичної стрункості в прозових творах Цицерона (-43 до н. е.) та Цезаря (-44 до н. е.) і в поетичних творах Вергілія (-19 до н. е.). ), Горація (-8 до н. е.) та Овідія (43 до н. е. - 18 н. е.).

Період формування та розквіту класичного латинської був пов'язаний з перетворенням Риму на найбільшу рабовласницьку державу Середземномор'я, що підкорила своїй владі великі території на заході та південному сході Європи, у північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях римської держави (у Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де на момент завоювання їх римлянами були широко поширені грецька мова і високорозвинена грецька культура, латинська мова не набула великого поширення. Інакше було в західному Середземномор'ї.

Наприкінці II століття до зв. е.. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але і як офіційна державної мовипроникає в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої південної Франції. Через римських солдатів і торговців латинська в його розмовній формі знаходить доступ до маси місцевого населення, будучи одним із найефективніших засобів романізації завойованих територій. При цьому найбільш активно романізуються найближчі сусіди римлян - кельтські племена, які проживали в Галлії (територія нинішніх Франції, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії). Підкорення римлянами Галлії почалося ще у другій половині ІІ століття до зв. е.. і було завершено наприкінці 50-х років I століття до н. е.. внаслідок тривалих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58-51 до н. е.). Тоді ж римські війська входять у тісний зіткнення з німецькими племенами, що мешкали у великих районах на схід від Рейну. Цезар здійснює також два походи до Британії, але ці короткочасні експедиції (в і 54 до н. е.) не мали серйозних наслідківдля відносин між римлянами та британцями (кельтами). Лише через 100 років, у 43 році н. е.. Великобританія була завойована римськими військами, які знаходилися там до 407 року н. е.. Таким чином, протягом приблизно п'яти століть до падіння Римської імперії в 476 році н. е.. , племена, що населяли Галію та Британію, а також германці зазнають найсильнішого впливу латинської мови.

Посткласична латина

Від класичної латині прийнято відрізняти мову римської художньої літератури т. зв. післякласичного (посткласичного, пізньоантичного) періоду, що хронологічно збігається з першими двома століттями нашого літочислення (т.з. епоха ранньої імперії). Справді, мова прозових письменників та поетів цього часу (Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей) відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів; але т. до. норми граматичного ладу латинської мови, що виробилися протягом попередніх століть, не порушуються, зазначений поділ латинської мови на класичну і післякласичну має швидше літературознавче, ніж лінгвістичне значення.

Пізня латина

Як окремий період в історії латинської мови виділяється т.з. пізня латина, хронологічними межами якої є III -VI століття - епоха пізньої імперії та виникнення, після її падіння, варварських держав. У творах письменників цієї пори - переважно істориків та християнських богословів - знаходять місце вже багато морфологічних та синтаксичних явищ, що готують перехід до нових романських мов.

Середньовічна латина

Середньовічна, або християнізована латинь – це насамперед літургійні (богослужбові) тексти – гімни, піснеспіви, молитви. Наприкінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію латинською мовою. Цей переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія) був визнаний рівноцінним оригіналу на католицькому Тридентському соборі в XVI столітті. З того часу латинська, поряд із давньоєврейською та давньогрецькою, вважається однією із священних мов Біблії. Епоха Відродження залишила нам величезну кількість наукових праць латинською мовою. Це медичні трактати медиків італійської школи XVI століття: «Про будову людського тіла» Андреаса Везалія (), «Анатомічні спостереження» Габріеля Фаллопія (), «Анатомічні твори» Бартоломея Еустахіо (), «Про заразні хвороби та їх лікування» Джіроламо Фракасторо та інші. Латинською мовою створив свою книгу "Світ чуттєвих речей у картинках" ("ORBIS SENSUALIUM PICTUS. Omnium rerum pictura et nomenclatura") педагог Ян Амос Коменський (), в якій з ілюстраціями описаний весь світ, від неживої природи до устрою суспільства. За цією книгою навчалося багато поколінь дітей з різних країн світу. Її останнє російське видання вийшло у Москві, у р.

Стилістичні особливості літургійної латині

Вимова та орфографія

Згідні

		Губно-губні	Губно-зубні	Зубні	Піднебінні	Заднібічні		Горлові
						прості	огуб- лінні
вибухові	дзвінкі	B /b/		D /d/		G /ɡ/
	глухі	P /p/		T /t/		C або K /k/ 1	QV /kʷ/
фрикативні	дзвінкі			Z /z/ ²
	глухі		F /f/	S /s/				H /h/
носові		M /m/		N /n/		G/N [ŋ] ³
ротичні				R /r/ 4
апроксиманти (напівгласні)				L /l/ 5	I /j/ 6		V /w/ 6

1. У ранній латині буква K регулярно писалася перед A , але класичний час збереглася лише у дуже обмеженому наборі слів.
2. /z/ у класичній латині є «імпортною фонемою»; літера Z використовувалася в грецьких запозиченнях на місці дзети (Ζζ), яка, як передбачається, на час її включення в латинський алфавіт позначала звук [z] . Між голосними цей звук міг бути подвоєним, тобто. Деякі вважають, що Z могло позначати африкату /dz/, але надійних свідчень цього немає.
3. Перед велярними приголосними /n/ асимілювалася за місцем артикуляції в [ŋ], як у слові quinque["kʷiŋkʷe] . Крім того, G позначало велярний носовий звук [ŋ] перед N ( agnus: ["aŋnus] ).
4. Латинське R позначало або альвеолярний тремтячий звук [r], як іспанське RR, або альвеолярний флеп [ɾ], подібно до іспанського R не на початку слова.
5. Передбачається, що фонема /l/ мала два алофони (приблизно як і англійською). Згідно Allen (Chapter 1, Section v), це був веляризований альвеолярний бічний апроксимант [ɫ] як в англійському full в кінці слова або перед іншою згодою; в інших випадках це був альвеолярний бічний апроксимант [l], як в англійському look.
6. V і I могли позначати як голосні, і напівголосні фонеми (/ī/ /i/ /j/ /ū/ /u/ /w/ ).

PH , TH і CH використовувалися в грецьких запозиченнях на місці фі (Φφ /pʰ/ ), тети (Θθ /tʰ/ ) і хі (Χχ /kʰ/ ) відповідно. У латинській мові був придихальних приголосних, тому ці диграфи найчастіше читалися як P (пізніше F), T , і C/K (виняток становили найбільш освічені люди, добре знайомі з грецьким).

Літера X позначала поєднання приголосних /ks/.

Подвоєні приголосні позначалися подвоєними літерами (BB /bː/ , CC /kː/ і т. д.). У латині довгота звуків мала сенсорізне значення, наприклад anus/ˈanus/ (стара) або ānus/ˈaːnus/ (кільце, анус) або annus/ˈanːus/ (рік). У ранній латині подвійні приголосні писалися як одинарні; у II столітті до зв. е.. їх почали позначати в книгах (але не в написах) за допомогою серповидного діакритичного знака, відомого як «сициліус» (мабуть, на кшталт ň ). Пізніше стали писати звичні нам подвійні приголосні.

(1) Фонема /j/ зустрічається на початку слів перед голосною або в середині слів між голосними; у другому випадку вона подвоюється у вимові (але не на листі): iūs/juːs/ , cuius/ˈkujjus/. Оскільки такий подвоєний приголосний робить попередній склад довгим, то у словниках попередня голосна відзначається макроном як довга, хоча насправді ця голосна зазвичай коротка. Слова з приставками та складові слова зберігають /j/ на початку другого елемента слова:: adiectīuum/adjekˈtiːwum/ .

(2) Очевидно, до кінця класичного періоду /m/ наприкінці слів вимовлялося слабо, або глухо, або у вигляді назалізації і подовження попереднього голосного. Наприклад, decem(«10») мало вимовлятися [ˈdekẽː] . На підтримку цієї гіпотези вказують як ритми латинської поезії, а й те що, що у всіх романських мовами кінцеве M було втрачено. Для спрощення, а також через неповну доведеність цієї гіпотези, M зазвичай вважається завжди зображує фонему /m/ .

Голосні

	передній ряд		середній ряд		задній ряд
	довгі	короткі	довгі	короткі	довгі	короткі
високого підйому	I /iː/	I /ɪ/			V /uː/	V /ʊ/
середнього підйому	E /eː/	E /ɛ/			O /oː/	O /ɔ/
низького підйому			A /aː/	A /a/

• Кожна голосна літера (можливо, за винятком Y) означає щонайменше дві різні фонеми: довгий і короткий голосний. A може позначати або короткий /a/ або довгий /aː/ ; E може означати або /ɛ/ , або /eː/ і т.д.

• Y використовувалася в грецьких запозиченнях дома літери іпсилон (Υυ /ʏ/ ). Латиною спочатку не було згублених голосних переднього ряду, тому якщо римлянин не вмів вимовляти цей грецький звук, то він читав іпсилон як /ʊ/ (в архаїчній латині) або як /ɪ/ (у класичній та пізній латині).

• AE , OE , AV, EI, EV були дифтонгами: AE = /aɪ/ , OE = /ɔɪ/ , AV = /aʊ/ , EI = /eɪ/ та EV = /ɛʊ/ . AE і OE післяреспубліканський період стали монофтонгами /ɛː/ і /eː/ , відповідно.

Інші зауваження щодо орфографії

• Літери C та K обидві позначають /k/ . В архаїчних написах C зазвичай використовується перед I і E, тоді як K використовується перед A. Однак у класичний час використання K було обмежено дуже невеликим списком латинських слів; у грецьких запозиченнях каппа (Κκ) завжди передається буквою C. Літера Q дозволяє розрізняти мінімальні пари з /k/ та /kʷ/ , наприклад cui/kui̯/ та qui/kʷiː/ .

• У ранній латині C позначало дві різні фонеми: /k/ і /g/. Пізніше була введена окрема літера G, проте написання C збереглося у скороченнях ряду давньоримських імен, наприклад Gāius(Гай) скорочено писалося C., а Gnaeus(Гній) як Cn.

• Напівгласний /j/ регулярно подвоювався між голосними, але це не показувалося на листі. Перед голосним I напівголосний I не писався взагалі, наприклад /'rejjikit/ 'кинув назад' частіше писалося reicit, а не reiicit.

Довгота голосних та приголосних

У латинській мові довгота голосних і приголосних мала сенсорозрізнювальне значення. Довгота приголосних позначалася їх подвоєнням, проте довгі і короткі голосні у стандартному листі не відрізнялися.

Все ж таки були спроби ввести розрізнення і для голосних. Іноді довгі голосні позначалися подвоєними літерами (цю систему пов'язують із давньоримським поетом Акцієм). Accius)); існував також спосіб позначати довгі голосні за допомогою «апексу» - діакритичного значка, схожого на акут (літера I у цьому випадку просто збільшувалася у висоту).

У сучасних виданнях за необхідності позначити довготу голосних над довгими голосними ставлять макрон ( ā, ē, ī, ō, ū ), а над короткими - колод ( ă, ĕ, ĭ, ŏ, ŭ ).

Морфологія

Латинська, як і російська, є переважно синтетичною. Це означає, що граматичні категорії виражаються словозміною (відмінювання, відмінювання), а не службовими словами.

Схиляння

Латинською мовою налічується 6 відмінків :

Три роди, як і в російській мові:

• Чоловічий (genus masculinum)
• Жіночий (genus femininum)
• Середній (genus neutrum)

Діляться на 5 відмін.

Відмінювання

Дієслова латинської мови мають 6 тимчасових форм, 3 способи, 2 застави, 2 числа та 3 особи.

Часи латинського дієслова:

• В даний час (praesens)
• Минулий час недосконалого вигляду (imperfectum)
• Минулий час досконалого вигляду (perfectum)
• Плюсквамперфект, або попереднє (plusquamperfectum)
• Майбутній час, або майбутній перший (futurum primum)
• Майбутній час або майбутнє друге (futurum secundum)

• Перше (persona prima)
• Друге (persona secunda)
• Третє (persona tertia)

Частини мови

У латинській мові є іменники ( лат. Nomen Substantivum), числівники та займенники, що схиляються за відмінками, особам, числам та пологам; прикметники, крім перерахованого порівняння, що змінюються за ступенями; дієслова, що відмінюються часом і застав; супін - віддієслівна іменник; прислівники та прийменники.

Синтаксис

Як і в російській мові, проста пропозиція найчастіше складається з підмета і присудка, причому підлягає стоїть в називному відмінку. Займенник як підлягає використовується вкрай рідко, оскільки зазвичай воно вже укладено в особистій формі присудка. Сказуваний може бути виражено дієсловом, іменною частиною мови або іменною частиною мови з допоміжним дієсловом.

Завдяки синтетичному ладу латинської мови і, як наслідок, багатої системи відмін і відмін, порядок слів у реченні не носить вирішального значення. Однак, як правило, підлягає ставиться на початку речення, присудок - наприкінці, пряме доповнення - перед керуючим дієсловом, тобто присудком.

При побудові пропозицій використовуються такі обороты:

Accusativus cum infinitivo(Звинувачуваний з невизначеним) - вживається з дієсловами мови, думки, чуттєвого сприйняття, волевиявлення та деяких інших випадках і перекладається як підрядне речення, де частина, що стоїть у знахідному відмінку, стає підметом, а інфінітив - присудком у погодженій з підлягає формі.

Nominativus cum infinitivo(Називний з невизначеним) - має ту ж структуру, що й попередній оборот, проте з присудком, що стоїть у пасивній заставі. При перекладі присудок передається активною формою 3-ї особи множини з невизначено особистим значенням, а сам оборот - підрядною пропозицією.

Придаткові пропозиції із спілкою cum historicum, як правило, є підрядними пропозиціямичасу, що переводяться зі спілкою «коли» .

Див. також

• Граматика латинської мови

Популярні запозичення

• Nota Bene

Примітки

Література

• // Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона: У 86 томах (82 т. і 4 дод.). - СПб. , 1890–1907.
• Тронський І. М.Історична граматика латинської. - М., 1960 (2-ге вид.: М., 2001).
• Ярхо Ст Н., Лобода Ст І., Кацман Н. Л.Латинська мова. – М.: Вища школа, 1994.
• Дворецький І. Х.Латинсько-російський словник. - М., 1976.
• Подосінов А. В., Бєлов А. М.Російсько-латинський словник. – М., 2000.
• Бєлов А. М. Ars Grammatica. Книга про латинську мову. - 2-ге вид. – М.: ГЛК Ю. А. Шічаліна, 2007.
• Люблінська А. Д.Латинська палеографія. – М.: Вища школа, 1969. – 192 с. + 40 с. ілл.
• Бєлов А. М.Латинське наголос. – М.: Academia, 2009.
• Короткий словник латинських слів, скорочень та виразів. - Новосибірськ, 1975.
• Мирошенкова Ст І., Федоров Н. А.Підручник з латинської мови. - 2-ге вид. - М., 1985.
• Подосинов А. В., Щавельова Н. І.Введення в латинську мову та античну культуру. - М., 1994-1995.
• Нісенбаум М. Є.Латинська мова. – Ексмо, 2008.
• Козлова Г. Г.Самовчитель латинської мови. – Флінта Наука, 2007.
• Чернявський М.М.Латинська мова та основи фармацевтичної термінології. – Медицина, 2007.
• Бодуен де Куртене І. А.З лекцій з латинської фонетики. – М.: ЛІБРОКОМ, 2012. – 472 c.

Посилання