Як зараз виглядає детройт. "Місто-примара", в якому страшно виходити з машини

Скільки себе пам'ятаю – мріяв побувати у Детройті. Поблукати по всіх цих прекрасних примарно-занедбаних будинках, вдихнути повітря минулої епохи. За іронією долі саме з цього міста почалося моє велике знайомство зі Сполученими Штатами Америки.

Я злякався цього міста хіба що зовсім небагато, бо опинився в зовсім незнайомій країні, а ще й навколо порожні очниці вікон, графіті, занедбані квартали. Але Детройт не настільки мертвий і не настільки примарний, як про нього прийнято судити. Вже потім, мандруючи штатами і містами, я зустрічав куди жахливіші місця в Америці, і згадував про Детройта з теплотою і ніжністю. А зараз я взагалі сумую за цим містом, там затишно і добре, незважаючи на те, що ви побачите на фотографіях цього репортажу, вірте мені. А якщо захочете – читайте інші мої розповіді про "місто моторів", посилання будуть наприкінці.

1. Так почався мій перший ранок в Америці. Вид із вікна апартаментів, де я зупинився. На задньому плані Даунтаун, центр міста. На передньому кварталі, де я жив. Тут була щільна забудова, але багато занедбаних будинків знесли і засіяли травою. Інші ще дивляться на тебе порожніми вікнами і чекають своєї черги.

2. Так, перше, що я зробив в Америці – поїхав вивчати занедбаний Детройт. Я присвятив цьому цілий день, а тепер присвячую цілий пост.

3. У Мідтауні (середньому місті) знаходиться найвідоміша занедбаність Детройта – вокзал Мічиганський централ. Величезна сумна будівля спорожніла 1988-го року, і з того часу тільки руйнувалася. Класична картина – винесли все, залишилися лише голі стіни. Раніше сюди міг потрапити будь-який, але рік тому якась компанія купила будинок, обгородила його колючим дротом і розпочала реставрацію. Поки що лише на словах, робота не рухається: щоб повернути до життя таку величезну будівлю, потрібен не один мільйон доларів.

Там, біля вокзалу, я зустрівся з детройтчанином Джоном, який любить занедбані місця та погодився провести для мене екскурсію.

4. Насамперед ми вирушили до покинутої школи. Закиди Детройта дуже схожі на російські - скрізь звалище і розруха, розбито все, що тільки можна: все цінне давно винесли, всі метали зрізали.

5. В Америці багато занедбаних місць, але там, як правило, всередині все ціле: або вони знаходяться так далеко, що вандали туди не добираються, або влада обгородила порожню нерухомість парканом, лізти за якою - серйозний злочин.

6. Ця школа не працює вже років з двадцять. Як розповів Джон, який бував тут неодноразово, пограбувати все почали років п'ять тому. Не дивно, адже з парадного ходу до школи не потрапити, ми лізли через котельню, місцеві гопники вхід так легко не знайдуть.

7. Нагадую, що клікнувши на маленьку фотографію – у вас відкриється велика!

8.

9. Перука вчительки ось зберігся!

10. Чим цікаві покинуті будинки – можна подивитися, з чого їх будують. Джон розповів, що вже кілька десятиліть будівлі шкіл та лікарень в Америці будують із спеціальних пожежоміцних блоків.

11. Актовий зал. Тут проходили капусники та випускні!

12. На одній із сходів валялися книги з бібліотеки. Дивіться, яку книжку я знайшов!

13. Сусідна школа з будинком – церква. Звісно, ​​теж занедбана. Входи забиті, ліземо далі по колектору!

14. Колись тут стояли лави, як заведено в католицьких храмах. Тепер, мабуть, стоять у когось на задньому подвір'ї.

15. Церковна стеля.

16. Так і бачу, як через ці двері щонеділі заходили радісні прихожани, що причепурилися.

17.

19. Раптом на підлозі – фашистська свастика! В Америці! В церкві!!!

20. Сповідальна кімната. Напис на фото праворуч: "Пробач мені, що я згрішив".

21. Церковний гараж...

22. Дорогою зустрівся покинутий готель. Вирішили туди заглянути.

23. Але далі за перший поверх не пішли: нагорі чулися звуки болгарки. Мабуть, працювали черметники. Знайомитись з ними не дуже хотілося.

24. Зате зберігся інтер'єр кімнати портьє та старий вініловий програвач.

25. Наступна будівля – знову школа. Її ми знайшли випадково, просто проїжджаючи повз. Ця школа виявилася набагато цікавішою за попередню. Знайомтеся, Redford High School. Це класична американська школа, яку всі ми бачили в кіно, але занедбана!

26. У внутрішньому дворику все заросло травою. На стінах – цікава традиція минулих років: кожен випуск малював щось на згадку про себе.

27. Шкільний коридор зі знаменитими шафками. І чому таких у нас ніколи не робили?

28. Я вже писав про те, що в Америці дуже багато шкільного та студентського спорту. У цій школі базувалася знаменита футбольна комана "Хаскі". Хтось дописав маркером на плиті - "колишній".

29. Шкільна бібліотека, де давали підручники.

30. Знову коридори з шафками.

31. Шкільний басейн.

32.

33. Спортивний зал. Вся підлога засрана птахами. На щастя, самих пташок не було: я їх боюсь.

34. У спортзалу є круговий балкон, яким можна бігати. Зручно.

35. Внутрішній двір. Редфордська школа досить велика, містила близько трьох тисяч учнів! Вона складається з чотирьох різних будівель, які добудовувалися за потребою. Усі корпуси з'єднані один з одним.

36. Знову коридори ... як же я мріяв про таку шафку, коли навчався в школі!

37. Зайшли до туалету. Хто і навіщо громив пісуари?

38. Кабінети теж порожні, але шафи збереглися...

39. Хоча всі стекла побиті. Мабуть, заради насолоди. Бити скло це круто, скажіть мені?

41. Дісталися головного входу до школи. Тут нічого не забивають дошками, це не естетично. Є спеціальні вандалострокові щити.

42. Хоча якщо подивіться на передній план цієї картки, зрозумійте, що справжнім дядькам ці щити не перешкода!

43. Покинутий кафетерій. Зверніть увагу на плакат, чорна дівчина тут не випадкова. Школа знаходиться у районі, населеному афроамериканцями, це була "чорна" школа.

44.

45. Переходимо в найстаріше крило, воно було збудовано у двадцяті роки минулого століття. Тут уже жодних шафок.

46.

47. Зате на перехрестях коридорів висять сферичні дзеркала. Як ви вважаєте, для чого вони потрібні?

48.

49. Ще один актовий зал. Тут, мабуть, грали шкільні спектаклі.

50.

51.

53. Наступний об'єкт - Будинок Арнольда, колишній госпіталь, а заразом і будинок для людей похилого віку. Розруха тут моторошна!

54. Хтось викинув надвір диван! Адже річ, на ньому ще можна спати!

55. Перший поверх затоплено.

56. Спилили все, що можна було спиляти, і забрали все, що можна було забрати.

57. Сестринський піст.

58. Середню температуру по палаті вже ніколи не впізнати.

59. Обережно, радіація!

60. Тут були скляні мури.

62. Неприємне містечко ми покинули дуже швидко.

63. Руїни автомобільного заводу Паккард. Була свого часу така легендарна марка, яка навіть у Радянському Союзі у свій час продавалася.

64. Паккардівський завод став однією з жертв кризи Детройта, компанія не втрималася на плаву. Самі автомобілі Packard перестали випускати ще п'ятдесятих, але завод працював до вісімдесятих і випускав автомобілі Студебеккер.

65. Усередині нічого цікавого немає, на жаль. Ну, як на АЗЛК зараз:)

66. За бажанням, у Детройті можна знайти занедбане все: ось купа вантажівок під мостом.

67.

68. А ось і розбиті "швидкі" та "пожежні" автомобілі.

69. Зрозуміло, що разом із усіма заводами, школами, лікарнями та церквами, закидалося й інше: театри, музеї тощо. Багато "знаменитих" в інтернеті закидів, які приголомшили всіх своєю красою і порожнечею, вже не знайти: місто активно позбавляється слідів запустіння. У найкрасивішому театрі, Michigan Theater, тепер зробили паркування, знісши половину інтер'єрів.

70. Коштують цілі квартали порожніх будинків, у яких ніхто не живе.

71. Поліція намагається не заїжджати до таких місць.

72. Є цілі вулиці та квартали із занедбаними приватними будинками.

73. А на цій вулиці будинки вже знесли. Дорога, акуратно висаджені дерева та порожні ділянки з травою виглядають дивно та страшно.

74.

75. Перекинуті через дроти черевики дуже поганий знак. Його залишають банди, так позначаючи території. З таких районів краще змотуватися якнайшвидше.

76. А то можуть приїхати погані хлопці.

77.

78.

79. Є й занедбані багатоповерхівки. Туди я вирішив не потикатися, хоч дах і обіцяв чудовий вигляд зверху. Ці будинки називають "праджектами", це соціальне житло, і навіть коли вони заселені – краще не показуватись у цих будинках, тим більше з фотоапаратами. А так – ідеальний притулок для наркоманів. Вони теж люблять гарний краєвид з даху. До речі, ці будинки були збудовані в сорокові!

80. І ось ми з вами знову повернулися до Даунтауна, де теж є цікаві закиди. Ми з Джоном залізли на дах одного з хмарочосів, башти Metropolitan Building.

81. Ця будівля теж занедбана років двадцять п'ять.

82. А збудовано воно було в тридцяті.

83.

84. Деякі будинки здаються живими, але на просвіт виявляється видно, що всі приміщення давно порожні.

85. Дах Metropolitan building давно протікає, на верхніх поверхах дуже мокро.

86. Ліфти не працюють, але дивно, що їх ніхто не вкрав.

87. А взагалі, раніше ця будівля була елітним торговим центром, тут були офіси багатьох ювелірних будинків. Золотишком приторговували!

88.

89. Сліди колишньої величі можна зустріти й досі.

90. Я показав вам найпрекрасніші місця міста Детройта. Так, напевно, це найбільш занедбаний з великих міст Америки. Але він далеко не найдепресивніший, і не настільки вже мертвий - почитайте інші мої розповіді про Детройта, посилання нижче.

91. Детройт чимось чіпляє, і це зовсім не занедбані. І я сподіваюся, що наступної весни знову відвідаю своє "перше" американське місто, хочу поїхати на Детройтський автосалон. Загалом, з Детройта з любов'ю!

Давайте спілкуватися більше!

Крім ЖЖ, я також пишу в

Це незвичайний мегаполіс, місто зі своїми законами та правилами, колись процвітаюче, найкрасивіше місто штату Мічиган, а тепер… тепер це місто, яке вмирало, оголосило три роки тому себе банкрутом, місто-привид. . Через те, що в ньому практично не побачиш людей на вулицях, а машини постійно стоять припаркованими, а не їздять дорогами, багато будинків порожні, а вікна в них забиті фанерою, геть-чисто зникає відчуття того, що ти в мегаполісі.

Невже він колись був могутнім? Куди всі поділися? Ау! А може, це зовсім і не Детройт? Чи може величезний павільйон однієї з голлівудських кіностудій, де знімають черговий бойовик чи фільм про апокаліпсис? Але немає. Це реальність. І це Детройт!

Приречене місто

Навіть у голові не вкладається, як такий мегаполіс (займав 4 місце за населенням у США), столиця автомобільної індустрії (місце дислокації заводів Ford, Chrysler та General Motors) міг за якихось кілька десятків років стати банкрутом?! Але світова нафтова криза та криза виробництва вдарила по американських автозаводах (японські малолітражки витіснили американські авто), вони почали закриватися, фірми та корпорації банкрутували, а люди втрачали роботу і залишали місто у пошуках кращого життя.

Друга причина – непристосованість до життя на автомобілях. Даунтаун з його хмарочосами не зміг прийняти всіх охочих автомобілістів, а нормального громадського транспорту до міста не було. Дістатись до центру, а особливо працювати, стало проблемою. От і почали мешканці залишати центр: закривалися магазини та офіси, розважальні та культурні заклади. Даунтаун спорожнів, а міське населення перебиралося в передмістя або ще кудись подалі.

Сумна статистика

Місто, в якому в середині 50-х років минулого століття проживало 1,85 млн. чоловік, ¾ якого становили білі, перетворилося на привид. Тепер у Детройті мешкає близько 700 тисяч населення, причому 85% з них - афроамериканці, які почали з'їжджатися сюди, скуповувати дешеву нерухомість (хто багатший) або заселятися у порожні квартири. Купити нерухомість у Детройті сьогодні можна просто за смішною ціною. Так, будинок у самому місті коштує близько 8000 $, деякі квартири продають навіть за 500 $, а в передмісті ціна будинку лише кілька сотень доларів. Був час, коли ті, хто виїжджали із міста, продавали свої квартири і по 1$.

Кримінальна столиця Америки

Та що там казати, сьогодні Детройт – кримінальна столиця Америки, місто, в якому в рік відбувається до 320 вбивств, 70% яких не розкрито, місто, в якому 38% людей живе за межею бідності, де щодня відбуваються пограбування, напади та насильства. Але в такому інакше й бути не може: де бідність - там злочини. Сьогодні американський уряд докладає всіх зусиль, як повернути місту колишню подобу, повернути туди жителів, оздоровити економіку. Загалом повернути життя в Детройт.

Реальність

Якщо і є хоч якась життя у Детройті, то це лише у центрі. В інших районах міста взагалі може бути відсутнім зв'язок та електрика (грошей на утримання служб немає). У центрі міста теж практично немає «живих» будівель. В основному під магазини та офіси використовуються лише перші поверхи. Та й ті здаються у найм. Деякі виставлені на продаж. Інші забиті. Якщо по вулицях можна зустріти хоч когось, то у підворіттях порожньо, навіть немає дворових котів та собак.

А який він був! Навіть зараз, центральні вулиці міста демонструють усю колишню міць Детройту. Міська архітектура Даунтауна- одна з найкращих у США: хмарочоси у стилі арт-деко, будинки з неоготичними шпилями, постмодерністські споруди, широкі площі та зони відпочинку для городян, зелені паркові зони, фонтани.

У самому центрі міста збудовано красиву будівлю. Його стиль (необарокко) з колонами, шпилями, фігурами колісниць, ліпленням та іншими архітектурними деталями гармонійно вписався серед міських хмарочосів.

У Даунтауні є кілька висотних веж, які склали комплекс Центру Відродження(Renaissance Center). Він належить автомобільній компанії General Motors. Одна з будівель – штаб-квартира компанії. У хмарочосах розташовані магазини, банки, фінансові організації, а також кінотеатри та спортивні центри.

Одним із хмарочосів є будівля готелю Маріотт(Marriott Hotel) з розкішними номерами та 4-ма ресторанами. Щоправда, сьогодні мало хто в ньому зупиняється, хоч готель розрахований на 1300 гостей. До речі, на сьогоднішній день цей хмарочос є одним з найвищих у світі.

Канаду видно вже з набережної

Як ви знаєте, Детройт побудований на однойменній річці, яка межує з Великими Озерами і відповідно з Канадою. Вирушивши на прогулянку по набережної Детройт Ріверфронт(Detroit International Riverfront), можна побачити берег сусідньої держави. Сама набережна має довжину 9 км. На ній безліч ресторанів, кафе, паркових зон, загалом чудове місце відпочинку з красивими краєвидами.

Є на набережній цікава скульптура- натовп темношкірих людей, які збираються втекти річкою до Канади. Примітно, але на іншому березі, вже в Канаді, є схожа скульптура, яка, мабуть, зображує тих, хто дістався туди.

На площі – незвичайний Водограйу формі величезного бублика, і знаменита арка, побудована на честь робітничого руху міста - Michigan Labor Legacy Landmark. За кілька кроків від неї, далекого 1963, Америка почула легендарну промову і фразу Мартіна Лютера Кінга: "I have a dream".

Загалом у цьому кварталі багато незвичайних скульптур. Дуже прониклива - Дух Детройту(The Spirit of Detroit). До речі, її, як і «Пісяючого хлопчика» в Брюсселі, часто вбирають з різних приводів та свят, особливо спортивних подій.

Пройшовши трохи вперед, можна побачити величезну людську руку в піраміді. Це пам'ятниксправжньому символу Америки - боксеру Джо Луїсу, який тривалий час жив із сім'єю у Детройті та працював на Заводі Форд. Дуже прикро, що вандали зіпсували багато визначних пам'яток міста.

Одна радість для дітей та дорослих

І хоч сьогодні мало жителів населяють Детройт, все ж таки місцева влада намагається прикрасити і урізноманітнити їхні будні та свята. Так, у самому центрі є чудовий (Martius Park) – оазис відпочинку.

Влітку тут споруджують зону відпочинку - насипають пісок, ставлять шезлонги, парасольки, пісочниці, дитячі гойдалки. Навколо відкриті кафе, в яких за невисоку ціну можна взяти коктейль чи каву та посидіти на пляжному стільці, уявляючи, що ти біля моря.

Взимку ж на цьому майданчику заливають міську ковзанку, поряд вбирають ялинку. Мешканці Детройту дуже люблять це місце відпочинку у місті. Хоча воно також не заповнене людьми так, як хотілося б.

Якщо подивитися на центр Детройту, то все виглядає цілком пристойно: чисті та охайні вулиці, стрижені газони, клумби з квітами, органічно виглядає архітектура. Типове американське місто середніх розмірів, без суєти та поспіху. Він навіть чимось схожий на деякі райони Нью-Йорка.

Але варто лише пройти кілька кварталів від центру, як ти потрапляєш у зовсім інше місто. Небезпечний, кримінальний, з розбитими або забитими вікнами, порожніми квартирами, що гуляють дивними особами вечорами, просто похмурий. І вся парадність мегаполісу кудись зникає.

Можливо, поїздка виявиться не найприємнішою, а місто не найпривітнішим і привабливішим. Але, все-таки, хоч раз у житті, але треба побачити, що може статися з процвітаючим містом з сильною економікою і промисловістю, що розвивається, в одну мить. Як шкода, що таке місто зламалося, як машинний двигун. Можливо, колись знайдеться механік і полагодить «мотор», і всі штати знову почують його рев і гомін. Надія помирає останньою…

Шановний читачу, якщо Ви не знайшли інформацію, що Вас цікавить на нашому сайті або в інтернеті, пишіть нам на і ми обов'язково напишемо корисну інформацію саме для Вас

До нашої команди та:

• 1. отримуйте доступ до знижок на оренду авто та готелів;
• 2. ділитеся своїм досвідом у подорожах, і ми заплатимо Вам за це;
• 3. створіть свій блог чи турагентство на нашому сайті;
• 4. отримайте безкоштовне навчання розвитку власного бізнесу;
• 5. отримайте можливість безкоштовно подорожувати.

Про те, як працює наш сайт, ви можете прочитати у статті

Кореспонденти TUT.BY вже були в Детройті — колись столиці американського машинобудування, яка сьогодні переживає не найкращі часи. Про те, яким вони побачили це місто, ми розповідали у «Великій подорожі TUT.BY». Аліса Ксеневич пише про іншого Детройта — який хочеться переїхати для «осілого життя». Тому що він дивовижний, вважає Аліса. І ось чому.

У Детройт я хотіла потрапити давно і пристрасно, зачарована похмурою, таємничою, тягучою, як сироп, естетикою фільмів «Виживуть тільки коханці», «Загублена річка», творчістю документаліста Майкла Мура та музиканта Джека Уайта, а також піснею з останнього альбому Chili Peppers. Вся поїздка уявлялася мені як побачення наосліп — у голові купа образів, очікувань, а що там насправді? Проте з Детройтом у мене виникла миттєва хімія. Таке вже було одного разу — з Нью-Йорком, і я вважала, що жодному іншому місту не вибити цей клин. Але, дізнаючись Детройт і його мешканців, вдивляючись у деталі, я все більше утверджувалася в бажанні переїхати сюди після того, як попрощаюся з бурхливою молодістю в Нью-Йорку і захочу осілого, сімейного життя. Детройт дивовижний! І дозвольте розповісти чому.

Краса, що вислизає

У мистецтві фотографії є ​​жанр, який у США називають «порно-руїни», коли фотографи спеціально їздять до Детройта та інших міст з ознаками запустіння і роблять пронизливі знімки занедбаних будівель.

Мені властиво помічати красу там, де інші бачать потворність. Одна з основних властивостей краси – вислизання. Люди старіють, будинки руйнуються, сади заростають дикою травою, і потрібно докласти зусиль до того, щоб вдивитись у них та відчути їхню історію.

До того, щоб захопитися красою Сан-Франциско або пляжами Лос-Анджелеса, докладати зусиль не треба. Але й у серці вони не западають, принаймні мені.

Я сказала б про Детройта словами Рейнбоу Роввел (автор книги «Елеонор і Парк»): «Вона ніколи не була красивою. Вона була як мистецтво, а мистецтво не обов'язково має бути красивим. Воно має змушувати вас щось відчувати».

Занедбані колоніальні будинки Детройта (місто було засноване 1710 року) гарні тією красою, яку я люблю, — складною, трагічною, але все ще величною.

На «порно-руїни» Детройта я відвела день, хоча вони, безумовно, заслуговують на більше. Люди на моєму шляху траплялися рідко, кілька разів зупинялися машини - водії співчутливо цікавилися, чи все зі мною в порядку, чи не заблукала я і чи не потрібна мені допомога.

Коли я досліджувала вдома зсередини, мене не залишало почуття, що за мною хтось спостерігає або що я перебуваю на зйомках трилера. Дзвеняча тиша, пил, якась погань хрумтить під ногами, полуденне сонце пробивається крізь фіранки (скільки вони провисали на цих вікнах? 30-40 років?)… На підлозі розкидані речі: різнокольорове ганчір'я, матраци, настінні годинники для полоскання рота, книжка з дитячими лічилками... Кухонна шафа застигла в положенні падаючої Пізанської вежі, всередині дві цілі фарфорові тарілки з квіточками.

Піднімаюсь на другий поверх пружинними під ногами сходами. У хаті пахне затхлістю, люстри з м'ясом вирвані зі стель. У ванній збереглося дзеркало, що тріснуло, і мозаїка, що частково обвалилася. У дитячій кімнаті — чудової роботи комод, таких уже не роблять, а на столі біля неї лежить Біблія. Товста, в дорогій палітурці із золотим тисненням, припорошена пилом. Що сталося з сім'єю, яка тут жила? Де вони влаштувалися? Що б відчули, повернувшись у свій колись гарний та багатий будинок?

Перетравлюючи емоції, що наринули (жах, смуток, захоплення), я йшла у напрямку до будинку, де зупинилася на час свого перебування в Детройті. Не терпілося обговорити свої враження з його господаркою.

«Я вчуся любити Детройт, як батько вчиться любити прийомну дитину»

З Тейт Остен ми не знайомі. Коли з безлічі опцій на airbnb я обрала кімнату в старовинному особняку в історичному районі Детройта, то не могла й уявити, що його господинею виявиться корінна петербурженка і що у нас є спільна знайома — скульптор і директор кінофестивалю Роза Валадо, яка рік здавала мені кімнату Нью-Йорк. Навіть інтер'єри обох будинків схожі: антикварні меблі, витончений посуд, увага до дрібниць. Тетяна (Тейт) Остен живе у США 26 років, з них 18 років у Нью-Йорку, 8 – у Детройті. Балетний критик, випускниця Московського літературного інституту та Ленінградського театрального інституту, вона все життя оберталася у сфері мистецтва. У Нью-Йорку у них із чоловіком була своя галерея. 2009 року, коли американська економіка досягла дна, сімейна пара переїхала до Детройту.

— Ми побачили програму з ТБ, в якій розповідалося про економічний занепад Детройта, про те, в якому жахливому стані знаходяться найкрасивіші будинки, збудовані до шістдесятих років минулого століття, — розповідає Тетяна. — Нам відразу захотілося поїхати туди і побачити все на власні очі. Тоді Детройт був воістину «містом-примарою». На дорогах майже не було машин, на вулицях людей. Міське освітлення у багатьох районах не було. Прекрасні багатоповерхові будинки в центрі міста були покинуті і порожні. За бажання можна було піднятися на дах такої будівлі і смажити там шашлики, що багато хто й робив. Дивлячись на ці будівлі, я відчувала відчуття, що вони як сироти, які шукають люблячу сім'ю, яка їх відновить і поверне до життя.

Сім років тому ціни на нерухомість у Детройті були неймовірно низькі. Можна було купити будинок за 7-10-15 тисяч доларів. Тетяна з чоловіком почали купувати та реставрувати історичні, цегляні будинки, збудовані у колоніальному стилі, шукати для них нових господарів. Однак головною причиною та метою їхнього перебування в Детройті було створення музею, де ми могли б просувати види сучасного мистецтва, які мають своєю основою світло: фото, відео, проекції, лазер, неон, тривимірні технології тощо. Вони придбали покинуту будівлю банку, реставрували її і почали проводити виставки, перша з яких називалася «Час та місце». Музей Kunsthalle Detroit проіснував до 2014 року. Його діяльність довелося призупинити, оскільки не вдалося отримати фінансову підтримку місцевої влади та фондів.

Наразі, через 7 років, ціни на будинки в Детройті зросли в 10 разів, що все ще робить їх доступними порівняно з цінами на аналогічне житло в інших штатах. Занедбані складські приміщення даунтауна (діловий, найбільш упорядкований район міста) перетворюються на модні, комфортні лофти. Машини дешеві. Їжа чудова. До Детройта переїжджає багато молоді віком до 30 років, які хочуть тут вести бізнес та створювати сім'ї.

— Із цим містом у мене стосунки кохання-ненависті, — зізнається Тетяна. — Я ненавиджу Детройт, бо він відрізав мене від того культурного та соціального життя, яким я насолоджувалася, живучи на Манхеттені. З іншого боку, я здолала страх перед невідомістю. Будучи за покликанням та освітою балетним критиком та поетом, навчилася розбиратися в електропроводці, водопровідних системах, ремонті дахів — жоден манікюр такого не витримає. У Нью-Йорку я була (і досі є) освіченим споживачем, частиною вдячної аудиторії, соціальним метеликом.

У Детройті я стала частиною тієї сили, що змінює обличчя міста, одним із його піклувальників. Я змінила будинки, події, навіть життя деяких людей. Я вчуся любити Детройт, як, мабуть, батько вчиться любити прийомну дитину. Сумую за театром, за своєю гіперактивністю у Нью-Йорку, але тут є можливість здійснити щось, що було б неможливо в інших містах. За вісім років Детройт перетворився так, як інші міста перетворюються на кілька десятиліть! Бути частиною цієї історії, спостерігати процес зсередини та брати активну участь у ньому — незвичайне почуття. У мене тут є подруга, чорношкіра жінка 94 років. Вона пам'ятає Детройт із 1926 року. Так от, вона каже: "Люди приїжджають і їдуть, але якщо вони залишаються, вони прикипають до Детройта".

Залишки розкоші

На другий день у мене було заплановано довгу прогулянку в компанії корінного жителя Детройта Деймона Галахера. Багато американців відрізняє така приваблива риса, як мобільність. Вони порівняно легко переміщаються з одного міста (або штату) до іншого у пошуках кращих можливостей для навчання, кар'єри, створення сім'ї. Де тільки Деймон не жив і що тільки не займався! Був у нього і бар у Новому Орлеані під назвою «Літаюча тарілка», і свій рок-гурт в Окленді, тепер ось — невелика студія звукозапису в Детройті по сусідству з антикварним магазином.

Настрій у мене відмінний, і я починаю наспівувати одну зі своїх улюблених пісень у Red Hot Chili Peppers: "Don't you worry, baby, I'm like ... Detroit, I'm crazy ..." Деймон гидливо кривиться:

— Що Ентоні Кідіс (фронтмен гурту Red Hot Chili Peppers. — A.K.) знає про Детройта, щоб про нього співати? Він тут ніколи не мешкав! Нехай пише пісні про Каліфорнію. Хто справді може сказати щось про Детройта через свою творчість, то це Джек Уайт (фронтмен White Stripes. — A.K.). Він тут виріс, його мати працювала прибиральницею у масонському храмі. Він врятував цей храм, коли його збиралися закрити за борги та виставити для продажу на аукціоні.

А це вже цікаво! Прошу Деймона відвести мене до храму — найбільшого масонського храму у світі.

Будівля, що й казати, велична, займає весь квартал. 14 поверхів, близько 1000 кімнат. У його стінах виступають найкращі музиканти світу (Нік Кейв, The Who, Rolling Stones та ін.), проходять іммерсивні спектаклі (модний нині формат, що передбачає блукання глядачів поверхами та кімнатами, в яких розгортається театральне дійство).

2013 року Джек Уайт анонімно пожертвував храму 142 тисячі доларів — стільки суспільство масонського храму Детройту заборгувало державі як невиплачені податки. На подяку за цей широкий жест товариство масонів перейменувало кафедральний театр храму на театр імені Джека Уайта. Так, власне, і було розкрито особу таємничого мецената.

Це не вперше, коли Джек Уайт допоміг рідному місту. 2009 року музикант пожертвував 170 тисяч доларів на ремонт бейсбольного поля у парку, де грав у м'яч дитиною.

10 років тому Ден Гілберт, голова найбільшої американської компанії з надання кредитів на купівлю житла Quicken loans, перемістив головне управління в Детройт, а разом із ним 7000 молодих фахівців. Він придбав і відремонтував понад сотню будівель, дозволивши своїм співробітникам жити у цих будинках, виплачуючи субсидовану ренту протягом першого року. За першою партією приїхало ще десять тисяч фахівців, що стало каталізатором розвитку малого бізнесу, ресторанної індустрії. Після майже півстолітнього розпаду і забуття місто почало оживати і стрімко розвиватися.

У даунтауні знаходиться ще одна прекрасна споруда, що більше нагадує собор, ніж комерційний центр, - Будинок Фішера. Будівля була збудована у 1928 році геніальним американським архітектором Олександром Каном. Коли ми зайшли всередину, у мене буквально відвисла щелепа. Мармур, граніт, бронза, склепінчасті розписні стелі, мозаїка, дивовижні світильники та люстри у стилі ар-деко. Все сьогодення, з тих самих часів, у чудовому стані. На мій погляд, святотатством було відкрити в цих стінах кав'ярню з пластиковим прилавком, дешевою кавою та пончиками. Проте вона там є. Мені ж хотілося заплющити очі і уявити себе тут у 1920-х, коли Детройт був на піку своєї могутності і два мільйони людей снували туди-сюди, як снують туди-сюди зараз жителі Нью-Йорка.

Сумне враження залишило будівлю колишнього залізничного вокзалу, збудоване у 1914 році. У ті роки це був найвищий вокзал у світі та обслуговував понад 4000 пасажирів на день. Після війни багато американців пересіли на власний автотранспорт, що скоротило обсяг пасажирів до критичного рівня, і власникам станції було вигідніше продати будинок, ніж продовжувати утримувати його. Проте знайти покупців не вдалося — ніхто не хотів купувати його навіть за третину вартості його зведення. У 1967 році в будівлі вокзалу були закриті магазини, ресторани та більша частина залу очікування. 1988 року перестав працювати і сам вокзал. Повені, пожежі, набіги вандалів спотворили перлину архітектури.

У 2009 році міське правління ухвалило рішення знести будівлю. Тижнем пізніше житель Детройта з прізвищем Крістмас (Різдво — англ.) оскаржив це рішення в суді, пославшись на національне законодавство, зокрема акт 1966 року про збереження архітектурних об'єктів, що представляють історичну значимість. Людина з сильною громадянською позицією, що наважилася піти проти влади, сама по собі заслуговує на захоплення. Те, що він виграв цей суд, можна розцінювати як диво. Для мене це ще одна причина любити Америку.

Скільки нині квартал?

Околиці Детройта нагадують мінські Шабани доти, доки ми не впираємося в паркан, художньо обляпаний фарбою та обклеєний шматочками дзеркал різних розмірів. За парканом — будинок, знизу доверху прикрашений тією ж дзеркальною мозаїкою. Господар будинку — художник та власник найбільшої колекції намиста у світі. Подивитися колекцію нам не вдалося, бо господаря не було вдома.

Спека та вологість даються взнаки. У магазинчику, куди ми заходимо, щоб купити води, я з подивом помічаю куленепробивне скло, що розділяє продавця та покупців. Такі прилавки я бачила лише у кількох пунктах продажу алкоголю у неблагополучних районах Нью-Йорка.

— Тут навіть алкоголь не продається! - дивуюся я.

— Жити в Детройті стало безпечніше, але все ж не настільки, щоб обходилося без озброєних пограбувань, — відповідає Деймон. — У місті високий рівень безробіття. Тут навіть піцу після 10-ї вечора не розносять — доставники побоюються за своє життя.

До початку двохтисячних у Детройті не було жодної великої продовольчої мережі. Слава найкримінальнішого міста закріпилася за містом у 1967 році, коли під час масових заворушень на вулицях міста загинуло 43 особи, 1200 отримали поранення, було спалено та розгромлено 2500 магазинів, 488 приватних будинків.

Почалося все з поліцейського рейду в барі «Сліпа свиня», в якому незаконно торгували алкоголем та влаштовували азартні ігри. На момент прибуття правоохоронців у барі було людно: 82 афроамериканці святкували повернення друзів з війни у ​​В'єтнамі. Поліцейські заарештовували всіх без розбору. Перехожі, що зібралися на вулиці, почали обурюватися беззаконням і кидати в копів пляшки. Конфлікт дав початок масовим заворушенням — близько 10 тисяч людей вийшли на вулиці та почали громити та грабувати магазини, церкви, приватні будинки. На той момент у Детройті рівень безробіття серед чорних удвічі перевищував рівень безробіття серед білих. Спалахи насильства, грабежів, мародерства трясли місто п'ять днів. У будівлях палахкотіли пожежі. Утихомирити натовп, що біснується, вдалося тільки із залученням військових дивізій.

Близько тридцяти тисяч сімей залишили Детройт, переставши сплачувати податки на нерухомість. До спорожнілих районів перестали подавати електрику, дороги заростали бур'янами, туди почали навідуватись дикі тварини. Навіть зараз у місті можна зустріти фазанів, а в кущах постійно щось вештається.

Прекрасні та різноманітні церкви Детройта знищувалися вандалами. Доходило до того, що місцева шпана розважала себе тим, що спалювала церкву напередодні Хеллоуїна, відзначаючи таким чином «ніч диявола». Цієї ночі пустують багато американських дітей: перекидають сміттєві баки, вішають туалетний папір на дерева, але діти Детройта вийшли на новий рівень.

Якісь з будинків збереглися у стані, досить привабливому для покупців, і знайшли собі нових господарів через аукціони. Так, п'ять років тому друг Деймона купив цілий квартал — 8 будинків, що стоять у рядок, — за 50 тисяч доларів. Його мрією було поселити у ці будинки своїх друзів та родичів. Тим, хто на авантюру наважився, він продав будинки з мінімальною націнкою. Інші відремонтував і продав із гарним прибутком.

«Не потрібна нам ця ваша гентріфікація»

Увечері я йду до бару, де колись грали ще нікому не відомі White Stripes. Заклад нічим не відрізняється від тих, що процвітають у Нью-Йорку, — стильний, іронічний інтер'єр, бармен із яскраво вираженим почуттям власної гідності, у яких люблять зависати хіпстери. Зі мною замовляє хлопець на ім'я Стен. Молодий вчитель викладає іспанську та англійську в середній школі. Виріс у «білому» передмісті Детройта, у вільний час грає в рок-групі з назвою, почувши яке я довго реготала, але так і не наважилася сказати Стену, що цей «нічим не означає набір літер», яким хлопці назвалися з принципу, щоб від усіх відрізнятися, у російській має цілком певне (і досить слизьке!) значення.

Зі Стеном ми години дві говоримо про музику і Детройта, пізніше до нас приєднується його друг Етьєн, учений-хімік, який приїхав до Детройта шість років тому з Франції. Етьєн теж складається у групі зі слизькою назвою – грає на тромбоні.

— Сказати правду, нам не подобається, що Детройт стає модним, — кажуть хлопці. — Багаті хіпстери приїжджають сюди, скуповують нерухомість, з'явилися ці кав'ярні з веганською випічкою та кавою по 7 доларів за чашку… Територія Детройту могла б вмістити в себе Сан-Франциско, Бостон, Манхеттен, і ще б місце залишилося. А мешкає тут 740 тисяч людей. Ми один одного знаємо в обличчя. Шість років тому було відчуття, що це місто наше, ми знаємо всі його фішки, круті місця. А тепер сюди приходить бізнес, конкуренція, відбувається весь цей «ренесанс», про який уже п'ять років пише супероптимістичні статті New York Times. Адже з усім цим благоустроєм і підйомом ринку нерухомості змінюється обличчя Детройта, склад його мешканців, жити тут уже не так дешево, як раніше, — ціни на оренду піднялися вдвічі за останні три роки!

До речі, про ціни. У ресторані з відмінною якістю обслуговування та відмінною кухнею ціна будь-якого коктейлю – 2 долари. Другої страви – 3 долари. Я довго вдивлялася в меню, не вірячи своїм очам. Може це якась спеціальна акція? Може, друкарська помилка? Психологічно було складно прийняти той факт, що карі з куркою, за яку в Нью-Йорку я плачу 14 доларів, тут коштує вп'ятеро менше. Якась паралельна реальність, їй-богу.

Молодий учитель, заробляючи менше трьох тисяч на місяць, мешкає один у двокімнатній квартирі у центрі міста, платячи за оренду 550 доларів. У нього залишається достатньо коштів на їжу, одяг та розваги. Група, в якій грає Стен, репетирує навіть не в гаражі, а у будівлі колишньої фабрики з виробництва окулярів. За оренду цього простору хлопці у складчину сплачують 100 доларів на місяць! Не дивно, що багато творчо обдарованих людей — художників, музикантів — переїжджають з Нью-Йорка в Детройт. Завдяки цій новій крові в Детройті чудова музична сцена та просто шикарні мурали.

Мені добре зрозуміло бажання Стена та Етьєна залишити все як є. Той самий ренесанс зараз переживає Бушвік — район, де я живу. Два роки тому це був спальний, артистичний район Брукліна з доступними цінами на оренду житла та одним продуктовим магазином на десять кварталів. Місць для дозвілля було небагато, але вони були класні — з вечірками для своїх, ексцентричним та дивним натовпом, барами, де могли читати вірші та давати концерти всі кому не ліньки. В результаті всієї цієї музично-артистичної рушії Бушвік став модним. Тут відкрили мішленівський ресторан. Сюди почали їздити туристи. Як гриби після дощу, виросли готелі та багатоквартирні комплекси з консьєржами. Не знаю, чи зможу я дозволити собі Бушвік за два роки. У будь-якому разі це вже буде не той унікальний, чарівний у своїй недорозвиненості та свободі самовираження район, який я покохала.

Запитую у Стена, що йому найбільше подобається і не подобається в Детройті.

— Подобається, що тут можна зробити реальний внесок у музичне, культурне, політичне життя міста. Простий приклад – будівля акваріума на міському острові Ель Бель. Найстаріший акваріум Америки, побудований знаменитим архітектором Альбертом Каном, пустував із шістдесятих років минулого століття. У 2005 році будинок було закрито. У 2012 році силами маленької групи волонтерів Детройта акваріум був заповнений рибою – близько 1000 риб понад 118 видів. Тепер цей символ міста відкрито для відвідування. Подобається, що жителі Детройта впевнені у собі, але не зарозумілі та оптимістично дивляться на життя. Подобається, що в цьому місті так багато історії, що навіть проживши тут все життя, продовжуєш дізнаватися про щось нове і дивуватися. Не подобається рівень корумпованості влади. Місту потрібні лідери, яких більше турбує місто, ніж власні его та добробут. Гроші, які, за ідеєю, повинні йти на благоустрій шкіл, покращення соціальної сфери, перетікають у кишені мільйонерів, які будують черговий спортивний стадіон чи казино. Для чого нам четверте казино? Щоб і так не багаті люди ставали ще біднішими? Вже той факт, що колишній директор центральної бібліотеки Детройта сидить у в'язниці за розкрадання державних коштів, багато про що говорить. Якість шкільної освіти в самому Детройті, м'яко кажучи, кульгає. Хороші школи – у багатих, «білих» передмістях. Поліція теж не особливо пильна. Люди їздять як хочуть, часто нетверезі. Мого знайомого зупинив інспектор. У машині знайшли траву, у крові знайомого – алкоголь. Після чого інспектор сказав: "Головне, що не кокаїн!" і відпустив його, навіть не оштрафувавши.

Сколихнув мене Детройт, зачарував, спантеличив... Мені навіть не хочеться переконувати людей щодо нього, особливо тих, хто там ніколи не був. Це місто – не для всіх. Але, можливо, саме для мене. Коротше, треба було б дізнатися, чи не потрібна групі зі слизькою назвою клавішниця.

Аліса Ксеневич

Переїхала до Нью-Йорка 5 років тому. До цього в Білорусі 5 років працювала кореспондентом газети «Обозреватель», писала для «Жіночого Журналу» та Milavitsa.

За час життя в Нью-Йорку написала книгу Нью-Йорк для життя, яка продається на Амазоні.

TUT.BY розділ книги на порталі.

Сьогодні місто Детройт у США часто називають занедбаним. З багатьох причин цей колись процвітаючий мегаполіс, центр американського автомобілебудування, останніми роками збанкрутував і спорожнів. Отже, давайте дізнаємося, чому Детройт, цивілізоване місто у центрі Америки, став примарою!

Детройт – історія занедбаного міста

Як відомо, на початку XX століття Детройт переживав свій розквіт. Надзвичайно вигідне географічне положення на перетині водних маршрутів Великих озер зробило його великим вузлом транспорту та кораблебудування. Після створення Генрі Фордом своєї першої моделі автомобіля та згодом цілого заводу – Ford Motor Company – тут розгорнулося виробництво розкішних представницьких автомашин того часу. Під час економічного буму в період Другої світової війни в це багате місто країни почали з'їжджатися дедалі більше людей з південних штатів, особливо афроамериканців, яких залучали робочі місця на заводах Форда. Детройт переживав демографічний бум.

Але через роки, коли королями автомобілебудування в глобальній світовій економіці стали японці, продукція трійки гігантів Ford, General Motors і Chrysler вже не могла конкурувати з ними. Презентабельні та дорогі американські моделі виявилися абсолютно неекономічними. До того ж у 1973 році вибухнула світова бензинова криза, що ще сильніше підштовхнуло Детройт до краю прірви.

Через деіндустріалізацію почалися масові скорочення робочої сили, і люди почали покидати місто. Багато хто переїжджав у більш успішні міста, де вони могли знайти роботу, інші ж – в основному низькооплачувані робітники або безробітні, які живуть лише на допомогу – залишалися в бідному місті. А оскільки кількість платників податків все зменшувалась, це не могло не позначитися на економічній ситуації для муніципалітету.

Почалися масові хвилювання і заворушення, пов'язані переважно з міжрасовими відносинами. Цьому сприяло і скасування США расової сегрегації. Спалахи насильства, безробіття і бідність призвели до того, що центр міста, що поступово руйнується, виявився заселеним темношкірими, тоді як «білі» проживають в основному в передмісті. Про це знято фільм «8-а миля», де головну роль грає знаменитий репер Емінем, уродженець Детройта.

Сьогодні в Детройті найвищий рівень злочинності в країні, особливо великою є кількість вбивств та інших насильницьких злочинів. Це вчетверо більше, ніж у Нью-Йорку. Така ситуація виникла не відразу, а зріла ще з часів Детройтського бунту 1967 року, коли безробіття штовхнуло багатьох афроамериканців на масові безчинства. Примітно, що традиція підпалювати будівлі на свято, що виникла ще в 30-х роках минулого століття, сьогодні набула лякаючих масштабів. Нині Детройт вважається найнебезпечнішим містом в Америці; тут процвітають наркоторгівля та бандитизм.

Спустілі будівлі міста-примари Детройта поступово руйнуються. Перед вами фото занедбаного вокзалу в Детройті, зруйнованих хмарочосів, банків та театрів. Житлові будинки в місті продаються дуже дешево, ринок нерухомості просто знецінився, що не дивно з огляду на сучасну демографічну ситуацію в Детройті.

Саме в Детройті почалася моя перша і найбільша подорож США. Тоді я написав кілька постів, але надто захопився заброшками, які насправді зачаровують.

2 Був у мене окремий репортаж про покинуті місця міста. Сьогодні половина фотографій - вже історія, Детройт активно зачищають: відновлювати будівлі, що простояли чверть століття, занадто дорого, а в покинутому вигляді вони становлять небезпеку, там купуються бомжі, наркомани та кримінальники.

3 Так, у Детройті є погані райони. Як у кожному американському місті, обов'язково буде гетто. Тут таких районів дещо більше, зі зрозумілих причин.

4 Детройт банкрут, піндоси тупі– пишуть мені іноді коментатори. Я всміхаюся, читаючи таке. Адже вони там не були, але вперто транслюють ту саму точку зору, або нав'язану ним телевізором, або просто працюють "за методичкою", залишаючи коментарі від імені ботів.

- подивися милий чоловік на твою улюблену америчку - детройт наприклад.
- Ви подружку попросите з'їздити в Детройт і розповісти світу як там у них все чудово. Як завжди пендоси у своєму оку колоди не бачать.
- є ще амерське місто Детройт-ось де капіталяшки-лібероїди постаралися.
- Чого ти піндосам не порекомендуєш спочатку витягнути Детройт із банкрутства - а потім уже й лізти в вукровину та інші далекі від місць їхнього проживання місця?
- Це в американців грошей немає на порятунок свого рідного Детройта у піндосів грошей немає.

5 З одного боку, Детройт це і справді дупа. Там можна купити будинок із землею за тисячу доларів. З іншого – все змінюється. Бензинова криза, що вибухнула на початку 70-х, призвела до того, що люди масово перестали купувати автомобілі, адже саме автозаводи і підняли, свого часу, Детройт на високий рівень.

Замість людей, що поїхали, стали приїжджати інші. Як правило, афроамериканці із південних штатів, яким продавали землю за символічний долар. Передбачалося, що вони працюватимуть. А вони не стали. Криза відрости плюс зміна контингенту жителів зробили свою справу, Детройт став перетворюватися на місто-примару.

6 Ось тільки пік всього цього припав на вісімдесяті роки. А з того часу багато змінилося. У 80-х і Нью-Йорк виглядав по-іншому. Згодом все почало виправлятися. Коли "велика трійка" автомобільних корпорацій знову вийшла на прибуток, почало змінюватися і місто.

7 Детройт схожий на листковий пиріг: дуже пристойний Даунтаун (центр міста), повний закидів Мідтаун, пристойні житлові околиці, які йдуть упереміш із гетто. Перемішані, але не змішані.

8 Припливу населення тут давно немає, місто користується поганою славою. Якщо й занесе до Детройту – по роботі, на добру посаду та з відповідним житлом. А ось вибратися звідси намагаються багато хто. В Америці гарна робота – це все. Єдиний спосіб вибратися із проклятого гетто. Коли диво трапляється, люди влаштовують гаражний розпродаж: немає сенсу чіплятися за речі та возити за собою марний скарб.

9 Барахолка, на яку я потрапив, належала до розряду блошиних ринків, а не гаражних розпродажів.

10 Хочете секрет успіху благополучного району чи міста в Америці? Чому один квартал займають дорогі вілли, а одразу через перехрестя – паркани, грати та гетто? Вся річ у податках, вони майже завжди залишаються там, де отримані. Там, де багато людей має хорошу зарплату і платять високий податок, краще за школу, інфраструктуру, краще за життя. Де люди сидять на допомозі податків не платять – розруха та тлін. Думаю, насамперед саме через цю податкову диференціацію вся Америка виглядає настільки по-різному. Що, уряд США не вистачить грошей на нові автобуси? Досить, але закупівлею транспорту займається місто. Аж до того, що кожен самостійно обирає, які поліцейські чи медичні автомобілі купити.

11 А зараз я покажу вам центр міста. Більшість із цих фотографій не увійшли до моїх постів 2012 року.

12 Дивіться, як виглядає занедбаний і загниваючий Детройт, відрижка американської демократії!

13 Даунтуан Детройта був одним із найбагатших в Америці. Місто активно забудовувалося і розвивалося у тридцяті роки, під час та після Великої Депресії.

15 Цікаво, що напишуть штатоненависники у відповідь на ці фотографії?

16 Хмарочоси тут не високі, 30-40 поверхів, будувалися в чиказькому стилі.

17 Усередині дуже гарно.

18 Є й занедбані, повністю порожні хмарочоси, але потрапити туди не вдалося.

19 Нічого містечко, якщо придивитися.

21 Багато приголомшливі “історичні” будівлі. Всі вони також були побудовані в середині минулого століття.

22 Зараз так уже не будують. Багато занедбаних будинків знесли, на їхньому місці почали будувати багатоярусні паркування.

23 Уявляєте, ось усі ці будинки - паркування! І вони функціонують, там стоять машини.

24 Штаб-квартира компанії General Motors. Всередині цікаво, я ходив до них у гості та . З цим будинком теж вийшло цікаво: чи воно стояло порожнім, чи його побудувала автокорпорація, не пам'ятаю без Гугла, а текст пишу без інтернету. У будь-якому випадку, GM перевела до нього свій головний офіс спеціально для того, щоб підтримати бюджет детройтського Даунтауна за рахунок своїх податкових відрахувань. І щоб місто поверталося до життя.

25 Легендарний залізничний вокзал, Michigan Central. Це величезна занедбана будівля - напевно, найвідоміша з усіх детройтських закидів. Коли я приїхав, усередину вже не потрапили, будівлю обгородили парканом. Зараз, наскільки я знаю, там вставили шибки та роблять ремонт.

26 З мертвими будинками тут не церемоняться, навіть якщо вони гарні. У міста немає можливості підтримувати та реставрувати їх, власників часто немає, але такі будівлі – розсадник.

27 Стрімке сусідство. Цілком житловий будинок, ззаду - три покинуті вежі-праджекти. Такі “свічки” будували для соціально незабезпечених верств населення 40-50 роки. Альтернатива нашій "хрущовці". Потім ці верстви розбіглися по всьому місту, і ось до чого це призвело. Тоді-то, у 72-му, тут теж була заварушка на кшталт тих, що зараз періодично відбуваються чи Балтіморі.

28 Залитий вогнями центр міста, на передньому плані - Мідтаун, що потопає в пітьмі.

29 Коли хтось пропонуватиме “подивитися на мертвий Детройт, з яким піндоси геть що створилипросто давайте їм посилання на цей репортаж.

30 Я навіть трохи сумую за Детройтом, з ним пов'язані приємні спогади. І планую повернутися цієї осені, під час майбутньої великої подорожі через всю Канаду. Вона тут через річку.

Цікаво подивитися, хто матиме рацію.