Чарльз діккенс пригоди олівера твіст короткий зміст. Чарльз діккенс "пригоди олівера твісту"

Рік написання: 1839

Жанр:роман

Головні герої: Олівер Твіст- дитина, містер Браунлоу, Монкс, Сайкс, Ненсі

Сюжет

Олівер не знав своєї матері, і до дев'яти років жив у робітничому домі. Потім його віддали в учні до трунаря, звідти він втік через жорстоке поводження і потрапив на дно лондонського життя. Він жив серед злодіїв та вбивць, шахраїв та грабіжників. Вони намагалися зробити з хлопчика злочинця, але їхні плани були зруйновані небажанням вести злочинне життя. Але й там були добрі люди, які відчували до дитини співчуття і намагалися допомогти. Зрештою відкрилася таємниця походження хлопчика, і його знайшли родичі, які багато років розшукували його матір і навіть не знали про існування Олівера.

Висновок (моя думка)

Як і у всіх романах Діккенса, добро перемагає зло, всі позитивні герої бувають винагороджені, а негативні отримують за заслуги. Олівер був хорошим і чесним хлопчиком, який переніс безліч випробувань і негараздів, причому зовсім незаслужено, але залишався все таким же добрим і чесним.

Юний Олівер народився в робітничій хаті — притулку для жебраків, готових на все заради шматка хліба. Дитина була дуже слабка, мати незабаром померла. Обручки, що означає законний шлюб, на руці покійниці не було. Підрослого хлопчика віддали на виховання жадібній жінці, що шкодувала для нього і частки їжі. Свій десятий день народження він зустрів у вугільному підвалі. Потім жорстокий і самовдоволений бідль (наглядач) містер Бамбл визначив хлопчика працювати — балакати пеньку. Олівер виховується в жахливій атмосфері - навіть прохання про добавку рідкої каші розглядається як страшний злочин. Сироту визначають на службу до трунаря. Діккенс в сатиричних тонах описує злидні одних і лицемірство інших членів суспільства. Маленький Твіст терпить незаслужені знущання та образи, заступається за честь своєї померлої матері. Зрештою, не навчився покірності долі Олівер вирішує тікати від господаря.

Хлопчик добирається до Лондона, де відразу потрапляє до злагодженої компанії злодюжок та шахраїв. Читачеві це одразу ясно, а наївний хлопчик не скоро розуміє, де опинився. Старий єврей навчає хлопчаків крадіжкам і відправляє на промисел, приймаючи у них усе, що вони вкрали за день, — аж до шовкових хусток.

Олівер потрапляє в поліцію за крадіжку, якою він був лише свідком. Його виручає звідти добрий старий джентльмен на прізвище Браунлоу. Старий нагодував і вилікував бідолашну від гарячки. Читач вже починає сподіватися, що герой врятується від зла у тихому будинку, де багато книжок. Але старий єврей відправляє молоду жінку Ненсі (вона співучасниця у зграї) відібрати хлопця у старого. Ненсі прикидається сестрою хлопчика і забирає його у довірливого джентльмена, проте, бачачи, як члени зграї знущаються з Олівера і безжально б'ють його, кається у своєму вчинку і намагається захистити. Ненсі - молода п'яничка, вульгарна і нечиста на руку. Але юний і чистий Олівер будить у ній залишки совісті.

Олівера (як кватирник) залучають до участі в квартирній крадіжці, що зазнає краху. Поранений хлопчик кинутий своїми «друзями» у канаві. У цей час бідль стає свідком смерті старої, яка була при появі нашого героя на світ. Перед смертю вона повідомляє, що існує вкрадена нею золота річ, яка може багато розповісти про походження Олівера. Бідль вирушає до ватажка зграї і повідомляє йому, що, можливо, «цей хлопчик коштує сотні фунтів».

Олівера з канави забирають хазяї будинку, який не вдалося пограбувати. І знову нашому герою пощастило - його ангельська зовнішність привернула до себе господарів. Сімнадцятирічна дівчина Роз та її тітонька місіс Мейлі викликають до хворого лікаря і готові піклуватися про нього. У будинку своїх нових покровителів Олівер живе світло і щасливо, але ватажок зграї знову знаходить його. З жахом бачить хлопчик у вікні два страшні обличчя. Поряд із старим євреєм ще один огидний образ — це якийсь незнайомець у плащі, причетний до таємниці походження Олівера Твіста. Він називає себе містером Монксом.

Цей незнайомець є в хаті бідля Бамбла, який до цього часу одружився з жадібною наглядачкою — тією самою, що шкодувала для маленького Олівера шматок хліба. Корислива парочка має секрет «золотої речі», яка належала матері Твіста. Ціна секрету – 25 фунтів. Монкс за цю суму викуповує медальйон з ім'ям «Агнес» та датою.

Розмову Монкса і негідника на ім'я Фейгін підслухала Ненсі. З цієї розмови випливало, що Олівер якимось чином є братом Монкса. Докази цієї спорідненості підлий старший брат утопив на дні річки. Йому мало позбавити Олівера спадкових грошей, він хоче зробити його злодієм (на зло доброчесному батькові!) і помилуватися стратою на шибениці. Цю огидну розмову Ненсі (вона насправді зберегла крихти порядності та чутливості!) повідомляє юний Троянд, під опікою якої живе тепер щасливий Олівер. Троянд з тітонькою знаходять містера Браунлоу (першого, хто поставився до хлопчика по-доброму), і вони разом вирішують розгадати секрет прихованої від Олівера спадщини.

За Ненсі встановлено стеження. Зграя вирішує стратити її за невірність. Зломщик Білл вбиває бідну дівчину ударами пістолета (стріляти він не наважився з остраху бути почутим) і палиці по голові. Адже їх пов'язували близькі стосунки! Саме через прихильність до Білла Ненсі відхилила пропозицію місіс Роз і містера Браунлоу виїхати за кордон і розпочати нове життя.

Містер Браунлоу шукає Монкса, справжнє прізвище якого Літфорд. Монкс - син від першого шлюбу старого друга містера Браунлоу. З першою дружиною друг роз'їхався, бо вона була обмеженою та порожньою жінкою. Другий шлюб вважався незаконним. Батько не зміг взяти під опіку улюблену жінку та її майбутню дитину, бо захворів і помер. Мати Монкса знищила заповіт, де передбачався поділ майна навпіл між двома дітьми.

У фіналі роману гроші завдяки наполегливості містера Браунлоу розділені між Монксом і Олівером (щоправда, їх залишилося не так вже й багато — близько трьох тисяч фунтів на кожного). Троянд виявилася тітонькою Олівера — сестрою його бідної матері. Вона вийшла заміж за давно закоханого в неї дуже порядного хлопця. Вбивця Білл загинув, рятуючись від переслідування. Негідник Феджин за всі злочини стратили на шибениці. Корисливе подружжя Бамблов вигнали зі служби, і вони живуть у злиднях, на які прирікали інших. Містер Браунлоу всиновив Олівера, і вони живуть душею. Старий збагачує розум свого сина скарбами знань і прив'язується до нього все сильніше.

оповідає про місце, де народився Олівер Твіст, і про те, за яких обставин це сталося

У кожному місті Англії існує робітничий будинок. В одному місті ось у такому громадському закладі «народився смертний, чиє ім'я ви бачите у назві цього розділу». Якби в момент появи на світ його «оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки і складні лікарі, то йому напевно і неминуче був би кінець». Адже кілька хвилин він не дихав. Але поряд з ним були тільки п'яна жебрачка і парафіяльний лікар, тому Олівер і Природа боролися віч-на-віч. Як тільки він вдихнув повітря, чхнув і закричав, на металевому ліжку заворушилася молода мати, насилу піднялася з подушки, взяла немовля, «гаряче притиснула холодні губи до його чола, … здригнулася, впала на подушку – і померла».

Лікар намагався щось зробити, але марно серце зупинилося назавжди. Виходячи з кімнати, він спитав жебрачку про молоду жінку, але та не знала ні хто вона така, ні як потрапила до міста.

Баба прибрала новонародженого в стару, пожовклу сорочку, і відразу стало ясно, що хлопчик — не син вельможі, а «парафіяльний вихованець, сирота з робітного будинку, безрідний, вічно голодний жебрак, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів і стусанів, яким попіхатимуть усі і не шкодувати ніхто».

оповідає, як Олівер Твіст ріс, виховувався і харчувався

Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер перебував на межі смерті. Потім парафіяльне керівництво відправило його на «ферму», де під материнським наглядом літньої жінки поралися на підлозі два-три десятки малюків. Стара вихователька підтримувала теорію філософа-експериментатора "про те, що кінь здатний жити без корму, успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон свого коня до однієї соломинки на день". Швидкий скакун здохнув за день до того, як мав перейти на споживання лише свіжого повітря.

Діти голодували, а помирали від нещасних випадків: то яка дитина падала у вогонь або примудрялася задихнутися, то перекидалася колиска, або ошпарювалася окропом. Іноді проводилося слідство з приводу загибелі покинутої парафіяльної дитини, але лікар і парафіяльний Бідл присягалися в тому, що хотіла почути від них парафіяльна рада.

Така система виховання давала свої плоди.

«У день свого дев'ятиліття Олівер Твіст був блідий, кволий хлопчик, замалий на зріст і худий, як тріска».

цей день парафіяльний Бідл Бамбл прийшов на «ферму» до місіс Манн, щоб забрати Олівера. Хазяйка веліла відмити хлопчика, а сама почала щедро пригощати Бідля джином. Містер Бамбл залпом випив півсклянки і почав розповідати господині закладу, як він вигадує прізвища підкидька по алфавіту.

Завели Олівера, який готовий був піти з будь-ким і куди завгодно. Але він «здогадався прикинутися, ніби жахливо не хочеться йти», тим більше, що місіс Манн, стоячи за стільцем Бідля, люто дивилася і показувала кулак.

У робітному будинку Олівера поставили перед очима поради. «Містер Бамбл стукнув його раз палицею по голові, щоб трохи розворушити, і раз по спині, щоб підбадьорити, … і завів його у велику кімнату, де довкола сиділо з десяток гладких джентльменів». Олівер відповів на запитання джентльменів тихо і запинаючись, і члени ради вирішили, що він дурень.

У нього питали, він знає, що він не має ні батька, ні матері, чи молиться він за всіх тих, хто його годує, а хлопчик тільки гірко схлипував.

Члени ради заявили, що Олівер уже великий, а тому має відпрацьовувати хліб. Хлопчик мав мікати пряжу.

Рада «дбала» про мешканців робітного будинку. Вона прийняла годувати бідняків тричі на день рідкою кашею, що сама розлучала подружжя і робила з чоловіків одинаків, ховала померлих жебраків. Від такого життя трунар ніколи не був без роботи.

Хлопцям теж давали лише кашу. Її насипали у маленькі миски. Після мисочки пустіли, діти «ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала хоч крупинка каші».

Хлопці зовсім здичавіли від голоду, і один із них заявив, що, чого доброго, з'їсть сусіда. Очі в нього були такі дикі, товариші йому беззастережно повірили.

Після вечері Олівер попросив каші. Наглядач остовпів від несподіванки, а Потім закричав, закликаючи Бідл.

Містер Бамбл негайно доповів про цю пораду, і джентльмен у білому жилеті сказав, що Олівер Твіст скінчить життя на шибениці. Джентльмени обговорили цю нечувану пригоду та вирішили запропонувати п'ять фунтів тому, хто візьме Олівера до себе.

Розділ ІІІ

оповідає про те, як Олівер Твіст ледь не дісталося місце, аж ніяк не райське

«Цілий тиждень після того, як Олівер Твіст зробив свій блюзнірський і ганебний злочин — попросив дати ще каші, — його, згідно з мудрою та милосердною постановою ради, тримали під замком у темному карцері». Природно було б припустити, що він, за прогнозом джентльмена в білому жилеті, міг би повіситися на хустинці. Однак, по-перше, рада оголосила хусточки предметом розкоші, а, по-друге, ще більшою перешкодою були його юний вік та дитяча недосвідченість.

Олівер щоночі гірко плакав, боячись темряви. А вранці за холодної погоди його обливали водою з насоса і публічно пороли різками для застереження та прикладу іншим.

«Одного ранку, коли Олівер перебував у такому чудовому, блаженному стані, містер Гемфілд, сажотрус, йшов головною вулицею містечка, напружено розмірковуючи про те, як би заплатити за квартиру…» Раптом він побачив оголошення на воротах робітного будинку про п'ять фунтів за хлопчика . Саме п'яти фунтів йому й не вистачало.

Трубочист звернувся з проханням до поради віддати Олівера, бо йому якраз потрібен учень. Члени ради знали, що містер Гемфілд мав кілька хлопчиків, які задихнулися в димарях, але вирішили, що пропозиція сажотруса їм підходить.

Угода була укладена, і містер Бамбл повів Олівера до суду, щоб юридично оформити документи. Дорогий Бідл пояснив хлопцеві, що він повинен у суді радісно посміхатися, і прозоро натякнув: якщо Олівер не погодиться йти в науку до сажотруса, «то його спіткає страшна кара».

У суді за конторкою сиділи два старі джентльмени. «Суддя давно вже втратив ясність зору і майже впав у дитинство», але навіть він помітив мерзенну жорстоку морду Гемфілд і бліде злякане личко Олівера.

Суд відмовився затвердити угоду, а «наступного ранку громадян міста знову повідомили про те, що Олівера Твіста» віддають у найми» і п'ять фунтів будуть сплачені тому, хто захоче його забрати».

Оліверу пропонують інше місце, і він починає працювати на користь суспільства

Члени ради задумали відправити Олівера Твіста до моряків, щоб на якомусь судні його або засікли на смерть, або втопили моряки, які люблять такі розваги. Але хлопчика взяв до себе містер Сауербері — парафіяльний трунар. «Це була висока, худорлява, маслакувата людина» з обличчям не для усмішок, хоча вона могла пожартувати на професійні теми. Трунар зустрів містера Бамбл але й посміявся над ним з того, що, відтоді рада ввела нову систему харчування для постояльців робітного будинку, труни стала вже й понижчали.

Малого Олівера віддали трунарю «на випробування». Наступного дня Бідл Бамбл повів хлопчика до містера Сауербері. Дорогою Олівер розплакався так гірко, що навіть черстве серце Бідля трохи защеміло.

У будинку трунаря місіс Сауербері вштовхнули Олівера до так званої «кухні», де служниця Шарлотта, «неохайно одягнена дівчина в стоптаних черевиках і рваних синіх вовняних панчохах», нагодувала хлопчика недоїдками, якими погребував би і собак. На ніч Оліверу постелили постіль у майстерні серед трун.

Олівер знайомиться з товаришами за фахом. Після першої участі у похороні у нього складається неприємне враження про ремесло свого господаря

Олівер боявся ночувати у майстерні. «Йому здавалося, що ось-ось яка фігура підведе з труни голову — і він збожеволіє від жаху». Але не тільки це моторошне оточення обтяжувало Олівера. Тут він особливо гостро відчував свою самотність, і гіркий смуток огортав хлопчика.

Вранці Олівера розбудив стукіт у двері. Відсунувши важку засув, він побачив «гладкого хлопця з парафіяльного притулку, який сидів на тумбі перед будинком і уплітав шматок хліба з олією…» Хлопець заявив, що його звуть Ноєм Клейпол і він буде начальником Олівера.

Олівер виконував усі накази цього мордастий, гладкого незграбного, а отримував тумаки.

У кухні Шарлотта нагодувала Ноя гарним шматком шинки, а Оліверові дісталися недоїдки.

Ной не був якимось там підкидьком. Він міг простежити свій родовід аж до батьків, які не могли прогодувати сина і віддали на виховання до парафіяльного дитячого притулку. Хлопці з вулиці дражнили Ноя образливими прізвиськами «шкура», «жебрак», і він мовчки терпів. Але тепер він цілком зганяв на Олівері свою злість.

Минуло три тижні. Містер Сауербері вирішив брати Олівера на похорон, щоб збентежити.

Можливість негайно. Вночі померла жінка, сім'я якої мешкала у напівзруйнованому будинку на околиці міста.

Трунар та Олівер увійшли до нетопленої кімнати. Перед холодним каміном сиділи дуже блідий сивий чоловік і стара, а в кутку збилася купка дітей.

Горе чоловіка зробило його напівбожевільним. Він рвав на собі волосся, кричав, що його ув'язнили за жебракування, а жінку заморили голодом. Мати померлої безглуздо посміхалася і щось бурмотіла.

померлу жінку поховали в братській могилі, де стояло стільки трун, «що від віку верхньої до поверхні залишалося кілька футів».

Оліверові зовсім не сподобалося це видовище похорону, але містер Сауербері сказав, що незабаром він звикне.

Розгніваний Ноєвим глумом Олівер починає діяти і дуже його дивує

Сплив термін випробування, і Олівера було офіційно прийнято в учні. Смерть побільшало, пошесть кору косила дітей. Олівер у капелюсі зі стрічкою до колін очолював траурні процесіїі викликав захоплення, і розчулення всіх матерів міста.

А в майстерні трунаря Олівер протягом багатьох місяців покірно терпів знущання Ноя Клейпол, який шаленів від заздрості. Шарлотта в усьому підтримувала Ноя, тим паче, що місіс Сауербері люто ненавиділа Олівера, бо її чоловік виявляв прихильність до хлопця.

Одного разу Ной залишився з Олівером самотності і вирішив досхочу познущатися з хлопчика. Спочатку він смикнув Олівера за волосся, за вухо, обізвав підлизом, а коли всі ці знущання не дали очікуваного результату, Ной почав сміятися з матері Олівера і назвав її повією.

«почервонівши від люті, Олівер схопився, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, струснув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю свою силу в один удар, звалив свого кривдника з ніг». Від смертельної образи, завданої матері, дух його збунтувався, кров скипіла і маленький забитий хлопчик відразу перетворився на грізного месника.

На крик Ноя прибігла Шарлотта, потім місіс Сауербері. Вони почали бити Олівера, який чинив опір, боровся і не втрачав бойового духу, а потім запхали в льох і закрили там. Хлопчик продовжував бити у двері, тремтіли під його ударами.

Місіс Сауербері послала Ноя до притулку і наказала негайно привести містера Бамбла.

Ной стрімголов влетів у ворота робітного будинку. Він притискав до синця під оком лезо ніж і волав, що Олівер хотів убити його, господиню та Шарлотту.

Коли містер Бамбл прийшов до будинку трунаря, Олівер все ще бив у двері льоху. Повернувся містер Сауербері і за комір витяг з льоху малого бунтаря. Взагалі він ставився до парубка по-доброму, але сльози дружини розбудили його гнів і йому залишилося тільки одне — побити Олівера.

Надвечір той просидів під замком у льоху, а коли стемніло, господиня відправила його спати в майстерню. Всю ніч хлопчик то плакав, то молився, а на світанку відсунув засув і, вагаючись, вийшов надвір. Він пішов у бік робітного будинку. У садку за ґратами Олівер побачив свого товариша Діка, який у цей ранній час уже підлогу грядку. Він підняв бліде личко, підбіг до хвіртки і простяг Оліверові свою худеньку ручку. Хлопчики попрощалися, і Дік благословив Олівера. Це благословення маленької дитиниОлівер пам'ятав усе життя.

Розділ VIII

Олівер йде до Лондона. Дорогою він зустрічає дивного юного джентльмена

Олівер швидко йшов уторованим шляхом. За містом він побачив вказівник, на якому було написано, що звідси до Лондона рівно сімдесят миль. Хлопчик згадав слова старих мешканців робітного будинку, хлопець із головою у Лондоні може заробити великі гроші.

Першого дня прийшов Олівер двадцять миль. Він з'їв єдиний шматочок хліба, який був у його торбинці, і відчував страшний голод. На ніч хлопчик закопався в стог сіна серед поля, трохи зігрівся і заснув.

наступного дня він ледве пересував ноги від втоми та голоду, а ніч знову провів у холодному, сирому полі. У селах Олівер намагався випросити шматок хліба, але фермери у дев'яти випадках із десяти, побачивши простягнуту руку, кричали, що зараз спустять на нього собак.

«На сьомий день після втечі Олівер вранці пришкутильгав до містечка Барнет». Містечко ще спало. «Брудний, запорошений хлопчик сів на чий поріг, щоб дати перепочинок закривавленим, побитим ногам». Ніхто не звертав на нього уваги. Раптом Олівер помітив, що на нього дивиться якийсь хлопець. «Він мав курносий ніс, плоский лоб… і замурзаний був так, як може замурзатися лише малолітка. Для своїх років він був невисокого зросту, ноги мав криві, а очі швидкі та зухвалі». Цей легковажний, самовпевнений ферт першим підійшов до Олівера, розпитав про те, куди йде, нагодував шинкою з хлібом і запропонував іти до Лондона разом. З подальшої розмови Олівер дізнався, що його приятеля звуть Джек Докінз, він прихильність одного шановного старого лондонського джентльмена і зараз іде до столиці. Джек зізнався, що у колі друзів він більш відомий під прізвисько «Спритний мине».

У Лондон хлопці зайшли пізно вночі, минули багато вулиць і опинилися у вузькому брудному, смердючому провулку біля якогось будинку. Пройдисвіт штовхнув Олівера в коридор і завів у напівтемну кімнату з почорнілими від часу і бруду стінами. Перед каміном стояв дощатий стіл, над вогнем на дроті смажилася ковбаса, «а над нею схилився з довгою виделкою в руці старий зморщений єврей з гидким обличчям, зарослим кудлатою бородою… За столом сиділо четверо чи п'ятеро хлопців у віці не старше за Пройду. Вони курили довгі глиняні трубки та попивали спиртне, як дорослі».

Джек Докінз назвав старого Фейгіна, представив компанії Олівера Твіста. Всі міцно потиснули йому руки і сіли вечеряти. Фейгін налив Оліверу в склянку джину з гарячою водою, наказав усе випити. Хлопчик відчув, як його перенесли в один із матраців, що лежали на підлозі, і поринув у глибокий сон.

містить додаткові відомості про приємного старого джентльмена та його здібних вихованців

Олівер прокинувся пізно вранці і побачив лише старого єврея, який готував сніданок. Хлопчик лежав з напіврозплющеними віками, чув і бачив старого, але думками був далеко звідси. Фейгін покликав Олівера, але той не озвався. Тоді старий замкнув двері, витяг з схованки невелику скриньку і почав розглядати коштовності.

Перебравши все це, старий глянув на Олівера і побачив, що той не спить і зблід. Він підскочив до хлопчика, але потім ласкаво переклав розмову на те, що йому доводиться утримувати багатьох дітей, а це майно він придбав на старість.

Повернулися Мине і Чарлі Бейтс, сіли снідати. Потім хлопці віддали Фейгін два гаманці та чотири кишенькові хустки, говорячи між собою мовою, яку Олівер майже не розумів. Йому було невтямки, коли і де хлопці встигли так добре попрацювати.

Через деякий час хлопці та старий затіяли цікаву гру: Фейгін ходив по кімнаті, а Чарлі Пройдом потай витягали з його кишень різне добро. Старий запропонував Оліверові непомітно витягти з кишені хустку і похвалив за здібності.

До юних джентльменів завітали дві юні леді — Бет та Ненсі. "Зверталися вони дуже мило і невимушено, і Олівер вирішив, що вони чудові дівчата".

Олівер ближче знайомиться зі своїми новими приятелями і дорогою ціною набуває досвіду. Короткий, але дуже важливий розділ цієї розповіді

«Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна — то випорював мітки з носової хустки, … то брав участь у вже згаданій грі, в яку старий джентльмен та двоє хлопців грали вранці».

Нарешті одного ранку Олівер, Чарлі Бейтс і пройшли пішли в місто. Біля книжкового кіоску хлопці побачили старого джентльмена в золотих окулярах, який зосереджено читав книгу. Пронира і Чарлі залишили Олівера, підійшли до старого, Мине вийняв у нього хустку, передав її Чарлі, після чого вони вдвох кинулися і зникли за рогом.

Ось коли Олівер зрозумів, звідки у Фейгіна беруться і носові хустки і годинники, і коштовності. Хлопчика обпекла гаряча хвиля жаху, і він кинувся тікати. Джентльмен з книгою в руці погнався за Олівером, кричачи: «Тримайте злодія» Слова ці мали магічну силу. Люди кидали все і бігли за хлопчиком.

Олівер слабким, його наздогнав чоловік, ударив і збив з ніг. Натовп оточив хлопчика, наспів поліцейський і повів мало до суду. Потім пішов джентльмен.

оповідає про поліцейського суддю містера Фенга і дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя

Олівера посадили в камеру, нагадувала льох. З суботи тут побувало близько півсотні п'яниць, багато чоловіків та жінок, яких тримали за недоведеними звинуваченнями. Ця кімната була гіршою і бруднішою, ніж камери у Ньюгетській в'язниці, де тримали небезпечних злочинців.

Через деякий час Олівера повели до суду. Переляканий хлопчик не міг сказати жодного слова. Суддя, Метерлінк Фенг, сидів у глибині зали з похмурим виглядом. Він грубо обійшовся зі старим джентльменом, який хотів пояснити суть справи, перебивав і ображав її. Потім почав допитувати Олівера. Полісмен, бачачи, що хлопчик не здатний нічого зрозуміти і відповісти, навмання назвав Олівера Томом Уайтом, навмання розповів про померлих батьків.

Олівер ледве тримався на ногах, знепритомнів і вже не чув вироку судді: три місяці ув'язнення в каторжній в'язниці. Раптом до зали забіг власник книжкового кіоску і, не звертаючи уваги на гнів судді Фенга, розповів, що хустку вкрав інший хлопець. Розлючений суддя скасував вирок і вигнав усіх із зали.

Старий джентльмен забрав непритомного Олівера і відвіз до себе додому.

в якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли, і в якому знову розповідається про веселого старого джентльмена та його молодих друзів

Містер Браунлоу дбав про Олівера, але багато днів хлопчик залишався нечутливим до піклування своїх нових друзів. Він танув у лихоманці, як віск на вогні.

Але «нарешті Олівер прийшов до тями, кволий, худий і блідий, прозорий…» Насилу відірвавши голову від подушки, хлопчик зі страхом озирнувся і спитав, де він. Відразу до ліжка підійшла чисто й охайно одягнена стара. "Вона обережно поклала Олівера голову на подушку і зазирнула йому в очі з такою добротою і любов'ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку і обвив її навколо своєї шиї". Місіс Бедуїн була зворушена до сліз цим поривом подяки.

Олівер почав потроху одужувати. Економка місіс Бедуін, містер Браунлоу, лікар, стара доглядальниця підтримували сили хлопчика своєю турботою. Через деякий час Олівер почав виходити до столу. У вітальні він звернув увагу на портрет молодої чарівної жінки, що висів на стіні. Олівер не міг відвести від нього очей, а містер Браунлоу був здивований абсолютною схожістю Олівера із зображенням невідомої жінки.

Розділ XIII

Тлумачний читач знайомиться з новими дійовими особами, а також з різними цікавими перипетіями, які пов'язані з цими особами та мають безпосереднє відношення до цієї оповіді

Коли малі злодюжки повернулися до Фейгіна без Олівера, старий зустрів їх лютим криком. Він тряс Пройду за комір, штовхав Чарлі, допитуючи, де вони поділи хлопчика.

Раптом у кімнату з прокльонами зайшов кремезний чоловік років тридцяти п'яти, одягнений у чорний сюртук, засалені коричневі бриджі, шнуровані черевики на товстих ногах, на яких не вистачало кайданів. Цей симпатичний громила прийшов із великим псом, якого штовхнув під стіл, де той згорнувся калачиком і часто моргав злими очима.

Це був Білл Сайкс. Він розпитав хлопців про арешт Олівера і позловтишався з Фейгіна, кажучи, що коли хлопчик розповість поліції, то на старого чекає шибениця. Фейгін, мило і багатозначно посміхаючись, лагідно сказав, що разом з ним згорять інші.

Усі члени чесної компанії замовкли. Через деякий час Сайкс запропонував розвідати поліції, де утримуються Олівера. Було вирішено доручити цю справу Ненсі, яка зовсім недавно перебралася до Філд-Лейна з матроських кварталів і могла не боятися, що її впізнають.

Ненсі переодяглася у простий костюм і пішла до поліцейської дільниці. Хитра юна леді випитала у добродушного тюремника, що трапилося з Олівером, і про все доповіла Біллу Сайксу та Фейгін. Ці «дбайливі» джентльмени вирішили будь-що знайти хлопчика і заткнути йому горлянку, поки він не видав їх.

Розділ XIV

містить подальші подробиці про перебування Олівера у містера Браунлоу, а також чудове пророцтво, яке джентльмен на прізвище Гріміг промовив щодо Олівера, коли той вирушив виконувати доручення

Містер Браунлоу і місіс Бедуін уникали розмови з Олівером про його минуле, поки він був ще слабкий. Місіс Бедуін розповідала про своїх чудових дітей, навчала хлопчика гри в крибідж, всіляко оберігала та розважала його. Життя Олівера в будиночку містера Браунлоу було щасливим та безпечним. Коли хлопчик зовсім одужав, старий джентльмен запросив його до своєї кімнати. Олівера вразила велика кількість книг на полицях, які досягали аж під стелю. Між містером Браунлоу та Олівером відбулася розмова про майбутнє хлопчика, якому старий джентльмен задумав допомогти стати на ноги. Містер Браунлоу хотів дізнатися, як і де Олівер жив раніше, але тільки хлопчик відкрив рота, щоб розповісти про своє життя на «фермі», про поневіряння по найму у трунаря, як у кімнату зайшов старий приятель господаря будинку містер Грімвіг.

Він був доброю людиною, і завжди всім суперечив і всім був незадоволений. Дітей у нього не було, тому всі хлопчики були для нього однакові. «У глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними, але проти цього повстав властивий йому дух суперечки». Він доводив, що Олівер зовсім не такий, яким здається. Містер Браунлоу вже був готовий посперечатися з гостем, як місіс Бедуін принесла пакет із книгами, які приніс посланець. Старий джентльмен хотів передати посланцем книжками гроші й кілька екземплярів книжок, але той уже зник. Олівер сказав, що він може виконати це доручення і збігає туди-назад за десять хвилин.

Сховавши п'ять фунтів у кишені, він обережно взяв книгу під пахву і пішов у магазин. Дивлячись йому вслід, містер Грімвіг заявив, що вони бачать хлопчика востаннє, бо він вкраде і книги, і гроші. Містер Браунлоу захищав Олівера.

«Вже стемніло так, що важко було розглянути цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник».

який показує, як щиро любили Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Ненсі

У кімнаті смердючого шинку сидів Вільям Сайкс. Біля його ніг примостився білий червоноокий пес. Сайкс без видимої причини штовхнув собаку, і той, недовго думаючи, мовчки дивився гострими зубами в черевик господаря. Сайкс схопив ножа і готовий був перерізати горло собаки, але раптом двері відчинилися і пес відразу вискочив з кімнати, мало не збивши з ніг Фейгіна. Розлючений Сайкс негайно переніс свій гнів на старого, але той заговорив лагідним голосом і віддав пайку з награбованого. Білл трохи заспокоївся і заговорив про пошуки Олівера.

Тим часом Олівер прямував до книжкового кіоску. Раптом його підхопили чиїсь руки, і за спиною почувся знайомий голос: «Ой, любий братику, я знайшла тебе!» Це була Ненсі.

Олівер кричав, виривався, але перехожі співчували «сестрі», яка волала на всю вулицю, що хлопчик втік з дому, а за ним вбивається мати.

До Олівера, який щосили чинив опір і відбивався від Ненсі, підійшов Білл Сайкс із собакою. Він наказав хлопчику замовкнути і потягнув його до лабіринту темних вузьких вуличок.

Стемніло. Місіс Бедуін стривожено чекала на порозі будинку, «а два старі джентльмени вперто сиділи в темній вітальні, і на столі між ними цокав годинник».

Розділ XVI

оповідає про те, що сталося з Олівер Твіст після того, як він потрапив до рук Ненсі

Сайкс і Ненсі взяли Олівера за руки, і чоловік попередив хлопчика, коли він надумає кричати, то П'ятак вчепиться в нього і розірве на шматки. Пес люто загарчав, ніби розумів мову хазяїна.

Вони йшли незнайомими темними вулицями, як раптом на церкві глухо вдарив годинник вісім разів. Саме о восьмій годині стояли під шибеницею добре знайомі злодіям хлопці, яких мали страчувати за злочини. Ненсі заговорила про цих своїх товаришів, але Сайкс не надто захоплювався їхніми долями.

Олівер, Сайкс і Ненсі підійшли до давно занедбаної лавки, в якій хтось був. Хлопчика вштовхнули у темний коридор. Де блимала свічка. Підійшовши ближче, Олівер побачив Джека Доукінс, який впізнав хлопчика і насмішкувато посміхнувся. А в кімнаті, що пропахла пліснявою, Олівер побачив Чарлза Бейтса, який тицяв у нього пальцем і катався від реготу, і містера Фейгіна, який низько кланявся приголомшеному хлопчику.

Мине і Чарлз змусили Олівера зняти чистий одяг і одягти ганчір'я, забрали книги та п'ять фунтів. Олівер благав повернути старому джентльменові його речі, але злодії тільки сміялися з його розпачу.

Раптом Олівер кинувся тікати. Діти побігли за ним, а Ненсі закрила собаку в кімнаті, щоб він не наздогнав бранця. Сайкс розлютився, але дівчина закричала, що не дозволить мучити дитину. Вона заявила Фейгін, що захищатиме Олівера, якого хочуть зробити злодієм, як дванадцять років тому зробили злодійкою її. Старий почав загрожувати Ненсі, а вона в нестямі кинулася на нього з кулаками. Сайкс перехопив дівчину, вона забилася в його руках і зомліла.

Олівера завели до кімнати і замкнули.

Так повелося, що в кривавих мелодрамах трагічні та комічні сцени чергуються: в одній сцені герой падає під вагою кайданів на солом'яне тюремне ложе, а в наступній — його вірний товариш, не знаючи про нещастя, радує глядачів кумедною пісенькою.

«У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, прогинається під стравами, до смертельного ложа, від скорботи до святкових шат». Але у житті ми не пасивні глядачі, а дійові особи.

Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного будинку і пішов містом урочистим кроком. Рада доручила йому відвезти до Лондона двох жінок, щоб суд визначив їхнє право осілості. Перед від'їздом Бамбл зайшов до місіс Манн, щоб віддати їй гроші, які рада виділила на утримання сиріт. Місіс Манн заговорила про дітей, похвалилася, що всі вони здоровенькі, за винятком тих двох, які померли минулого тижня, і малого Діка. Бідл захотів побачити Діка, і хлопчика привели. «Він був худий і блідий, щоки в нього впали, великі очі болісно блищали».

Містер Бамбл запитав у хлопчика, що з ним відбувається, і Дік розповів про своє єдине бажання. Він хотів би, щоб перед його смертю хтось написав кілька слів на папері і зберіг цю записку для Олівера Твіста. Містер Бамбл був здивований і наказав вивести хлопчика.

Наступного дня містер Бамбл швидко впорався зі справами і в заїзді замовив скромний обід: кілька біфштексів, соус із устриць та портер. Попиваючи вино, він розгорнув газету і прочитав оголошення, що розшукується Олівер Твіст, про якого немає жодних відомостей. Той, хто проллє світло на його минуле, отримає п'ять гіней винагороди.

Містер Бамбл швиденько знайшов будинок містера Браунлоу і розповів старому джентльменові, що Олівер — підкидьок, син поганих, недолугих батьків, від народження він був втіленням підступності, невдячності, злісності; що своє коротке перебування у рідному місті він завершив підлим та звірячим нападом на невинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з дому свого господаря». За цю інформацію він отримав п'ять гіней та пішов. Містер Браунлоу і містер Грімвіг були вражені, а місіс Бедуін не повірила жодному слову Бідл.

Розділ XVIII

Як Олівер проводив час у рятівному товаристві своїх гідних друзів

Наступного дня Фейгін прочитав Оліверові довгу проповідь про гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, залишивши товаришів. Він нагадав, що дав притулок, нагодував хлопчика, коли той помирав з голоду. Принагідно він розповів історію про одного невдячного хлопчика, який пішов у поліцію, щоб донести друзів, але в суді Фейгін довів свою невинність і звинуватив хлопця у тяжких злочинах. Того повісили. «На закінчення містер Фейгін не пошкодував похмурих фарб для опису всіх тих неприємних відчуттів, які зазнав смертник у процесі повішення, і дуже дружелюбно і щиро висловив гарячу надію, що йому ніколи не доведеться зазнати Олівера Твіста на таку болісну операцію».

Олівер анітрохи не сумнівався, що Фейгін не раз знищував своїх зайво обізнаних або надто балакучих спільників.

Через багато днів Олівер був абсолютно самотнім. Він сидів біля єдиного віконця на даху. Одного разу Чарльз Бейтс і пройде стали вмовляти Олівера стати злодієм, як вся їхня компанія, але хлопчик заперечив, що бути уркою — це зло.

Фейгін радів здібностями своїх учнів, задоволено потирав руки, чуючи їхні слова.

Якось у занедбаний будинок зайшов містер Чітлінг — вісімнадцятирічних злодій, який уже відсидів у в'язниці, але вважав Пройду кмітливим, спритним за себе і ставився до нього з певною шанобливістю. Фейгін наказав Оліверу слухатися хлопців, сам говорив про переваги злодійського ремесла.

«З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважалися його своїми розмовами, і щодня вони грали з Фейгіною у давню гру…» Іноді старий розповідав про пограбування, які робив у молодості, і стільки в тих оповіданнях було смішного, що Олівер мимоволі сміявся від душі.

«Сказати коротко, хитрий старий єврей затягував хлопця у свої сіті, … вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити і зганьбити».

в якому обговорюється та приймається цікавий задум

Холодного дощового вечора Фейгін залишив будиночок і, крадучись у темряві, петляючи по кривих брудних вуличках, пішов на зустріч із Сайксом. Там була і Ненсі, яку Фейгін не бачив, як вона заступилася за Олівера. Дівчина пригостила старого бренді, але той тільки вмочив губи в чарку. Він прийшов не пити, а казати про справи.

У Чертсі є багата хата. Тобі Крекіт намагався умовити слуг, щоб вони допомогли злодіям, але йому нічого не вийшло. Хитрий злодій хотів закохати в себе служницю, ходячи перед будинком у канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, потім перейшов на вуса і кавалерійські бриджі, але й з того діла вийшов пшик.

Фейгін був розчарований невдачею Тобі Крекіт. Єдине, що залишалося злодюгам, — це потрапити до будинку через маленьке віконце, яке не мало ґрат. І тоді було вирішено, що злодії візьмуть із собою Олівера. Він залізе через віконце в будинок, двері засуву, а Крекіт і Сайкс заберуть усі цінні речі.

Ненсі, яка ще нещодавно захищала Олівера, допомагала своїми друзями розробляти хитромудрий план пограбування.

Фейгін, потираючи руки, заявив, що Олівера треба залучити до справжньої справи. Нехай хлопець усвідомлює, що він один із них, що він злодій, і тоді він навіки їх.

в якому Олівер переходить у розпорядження містера Вільяма Сайкса

Вранці Олівер побачив у свого матраца кілька нових черевиків на гарній підошві і вирішив, що його звільнять. Але виявилося, що хлопчика відведуть до будинку Білла Сайкса. "Фейгін тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення". Старий з жахливою усмішкою попередив Олівера, щоб він остерігся Сайкса, для якого нічого не варто було пролити чужу кров за іграшку, і робив усе, що він скаже. Олівер вирішив, що він, ймовірно, буде грабіжнику за слугу, і перестав боятися і почав читати книгу про знаменитих злочинців і про покарання, яке їх спіткало. У хлопчика кров холоділа у жилах від описів жахливих злочинів, і він відкинув книгу. Раптом у кімнату зайшла Ненсі. Вона була дуже бліда і говорила здавленим голосом: «Пробач мені, Господи! Як я могла…» Олівер допоміг їй сісти, обвив холодні ноги в хустку, розштовхав жар у каміні. Поступово дівчина заспокоїлася і довго сиділа мовчки.

Коли зовсім стемніло, Ненсі встала і сказала Оліверу, що поведе його до Сайкса. Вона просила хлопчика, щоб він не тікав, бо її вб'ють, коли він це зробить. На вулиці Олівер ледь не закричав про допомогу, але згадав стражденний голос дівчини — і не розкрив рота.

Тримаючи за руки, Ненсі та Олівер увійшли до будинку, де на них уже чекав Білл. Чоловік показав пістолет і сказав, що застрелить Олівера, якщо він хоч заговорить на вулиці. Ненсі, пильно дивлячись на хлопчика, з натиском розтлумачила слова Сайкса, що коли Олівер стане том упоперек дороги, злодюга прострелили йому голову.

Рано-вранці Сайкс розбудив Олівера. Вони квапливо поснідали і вийшли з кімнати. Ненсі навіть не глянула на хлопчика, скам'янівши біля вогню.

Експедиція

дворі сірів похмурий ранок. Мав базарний день. У Лондон тяглася «нескінченна низка фургонів з усілякою живністю та м'ясними тушами», йшли молочниці з відрами молока, сунули чоловіки та жінки з кошиками риби на голові. «Ноги занурювалися в бруд майже по щиколотку, над спітняною худобою клубочилася густа пара. Свист погоничів, гавкіт собак, рев волів, мекання овець, рохкання і вереск свиней, крики лоточників, крики, лайка, сварки з усіх боків... тиснява, штовханина, немите, неголені, жалюгідні, брудні фігури, шастали у натовпі, , вражало того, хто потрапив сюди вперше».

Сайкс тягнув Олівера за того стовпотвору, ліктями прокладаючи шлях. Хлопчик, пристосовуючись до швидкої ходьби зломщика, побіг підтюпцем. На шляху їх наздогнав порожній віз, і Сайкс попросив візника підвезти їх, а щоб Олівер не надумав звернутися за допомогою, виразно поплескав по кишені, де був пістолет.

Вони довго їхали возом, а потім ще кілька годин тинялися навколишніми полями, поки дійшли до містечка Хемптон. Там пообідали холодним м'ясом і сиділи в шинку до ночі. Сайкс познайомився з чоловіком, який повертався додому возом, і зав'язав із ним гарні відносини. Пізно вночі вони покинули шинок, сіли на воз, довго їхали і знову йшли пішки, поки дісталися напівзруйнованого будинку на березі річки.

Сайкс постукав у двері будинку. Тобі Крекіт і Барні, які вже давно чекали на свого спільника, з радістю зустріли його. Тобі Крекіт мав рідкісне, дбайливо закручене в довгі спіральні завитки волосся, в яке «він час від часу запускав свої пальці, що брудніли, прикрашені великими дешевими перстнями». Побачивши Олівера, він страшенно здивувався. Сайкс тихенько йому пояснив, і Тобі голосно зареготав.

Олівер страшенно втомився. "Він майже не усвідомлював, куди потрапив і що відбувається навколо". Чоловіки змусили його випити спиртне, і хлопчик забув у важкій дрімоті.

Пізно вночі грабіжники почали збиратися. Вони взяли інструменти, ножі, пістолети, «замотали обличчя аж до очей великими темними хустками» і, ведучи Олівера заруки, вийшли з дому.

Приятелі швидко прийшли до самотньої садиби. «Тільки тепер Олівер, мало не збожеволівши від розпачу та страху, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати». Він зблід, очі його забула, а з грудей вирвався здавлений крик жаху. «Сайкс виригнув страшне прокляття і звів курок, але Тобі... затулив Оліверу рота рукою і потягнув хлопчика в будинку». Грабіжники відчинили раму маленького віконця, Сайкс пропхнув Олівера ногами вперед і, наказавши відсунути засув вхідні двері, тихенько опустив хлопчика на підлогу. У цей момент Олівер вирішив "підняти на ноги мешканців будинку, навіть якщо за це йому доведеться поплатитися життям". Але раптом на сходах виникли постаті двох чоловіків, «то блиснуло, бабахнуло, дихнуло, дихало, … і Олівера відкинуло до стіни».

Сайкс запустив руку у вікно, схопив хлопчика за комір, витяг назовні. Олівер відчув, що його кудись тягнуть, і знепритомнів.

РОЗДІЛ XXIII,

який переказує зміст приємної бесіди між Бамблом і однією леді і показує, що навіть парафіяльному Бідля властиві людські слабкості

«Ввечері вдарив мороз», пронизливий вітер розвіював кучугури, збивав білий пил і з моторошним винням накидався на перепони на своєму шляху. Люди, які живуть у теплих будинках, холодними зимовими вечорами збираються перед каміном і дякують Богу, що вони вдома. Але «багато пасинків суспільства в таку погоду назавжди заплющують очі небом на наших вулицях, і ні які гріхи обтяжують їхню душу, навряд чи на тому світі їм випадуть гірше за муки».

наглядачка робітного будинку місіс Корні сіла перед веселим вогнем каміна і лагодилася порадувати душу чашкою чаю. «Маленький чайничок і одна-єдина чашка на столі викликали у неї сумні спогади про містера Корні (який помер лише двадцять п'ять років тому), і вона вкрай зажурилася». Раптом її потривожив тихий стукіт у двері. На порозі зросла постать містера Бамбла. Місіс Корні вагалася, пристойно буде прийняти чоловіка в пізній час, але все ж таки запросила його до кімнати. Вони поговорили про сьогоднішню жахливу погоду, про безсовісних бідняків, які звертаються за допомогою, про одного невдячного негідника, який не прийняв сирої картоплі та борошна, бо він, бач, бездомний і не зможе приготувати їжу. А потім цей нахабник пішов і помер на вулиці. Вони зійшлися на тому, що головна засідка допомоги біднякам — це давати йому саме те, чого вони не потребують. Зрештою їм набридне ходити, і вони махнуть рукою».

Місіс Корні пригостила містера Бамбла чаєм. Вони сиділи за столом так близько, що Бідл, допивши чай, витер губи і без зайвих слів поцілував наглядачка, а потім обійняв її за талію. Раптом це нахабство перервав стукіт у двері. На порозі з'явилася дуже бридка богадилка, яка повідомила, що стара Саллі вмирає в страшних муках і просить покликати наглядачка. Місіс Корні попросила містера Бамбла зачекати на неї, а сама пішла до вмираючої.

Залишившись на самоті, Бідл перерахував чайні ложки, оглянув срібного молочника, уважно оглянув меблі, «ніби складаючи їх детальний опис».

РОЗДІЛ XXIV

в якому йдеться про речі, що майже не заслуговують на увагу. Однак поділ цей недовгий, і в нашій оповіді він ще може виявитися важливим

Тіло богадилки, вісниці смерті, «було згорблене від старості, руки і ноги тремтіли, обличчя, перекошене в безглуздій усмішці, схоже на маску, створену рукою божевільного майстра, ніж на творіння природи».

Стара не встигала за наглядачкою і відстала десь у коридорі. Місіс Корні підійшла до хворої, яка лежала у голій кімнаті на мансарді. Біля ліжка сиділа інша стара, а перед каміном стояв учень аптекаря, який повідомив, що Саллі залишилося жити від сили дві години. "Наглядачка роздратовано скривилася, закуталася в шаль і присіла у хворої в ногах".

Багаділки перейшли ближче до тліючого каміна і простягли до вогню свої кістляві руки. «У зловісних відблисках їхні зморшкуваті обличчя стали ще бридкішими».

Саллі лежала непритомна, і наглядачка вже хотіла йти, як раптом хвора розплющила очі, побачила богаділок і попросила їх вигнати. Обидві чудовиська жалібно заволали, але підкорилися наказу начальниці і вийшли.

«Вмираюча з останніх сил намагалася не дати згаснути іскрі життя». Вона почала розповідати про молоду жінку, яку понад десять років тому підібрали на вулиці. Невідома народила хлопчика та померла. Саллі ледве згадувала ті давні події, але їй вистачило сил сказати, що вона вкрала у породіллі єдину річ, яку вона мала. Це було чисте золото, яке могло врятувати їй життя, і вона тієї речі не продавала, — ховала її на грудях.

Вмираючи, молода мати благословила свою дитину та доручила Саллі зберегти єдину цінну річ для сина, але богадилка вкрала її. Хвора ледве змогла перед смертю сказати, що хлопчика звуть Олівер і що він дуже схожий на матір.

Наглядачка вийшла з кімнати і спокійно сказала, що Саллі так нічого путнього і не повідомила.

в якому знову повертаємося до містера Фейгіна та компанії

того ж вечора, коли в робітному будинку вмирала Саллі, містер Фейгін сидів біля каміна, занурений у задум. За столом позаду грали в Віст Пройде, Чарлі Бейтс і містер Чітлінг. Пройдисвіт весь час вигравав, хоча грав один проти двох. Чарлі Бейтс розумів, у чому хитрість, але весело сміявся, стежачи за пройде.

Містер Чітлінг програв останні гроші та кинув карти. Сьогодні він був небагатослівним, про щось зосереджено думав, а Чарлі добре знав, що Томмі Чітлінг вклепався в Бейтс. Кохання приятеля додало йому веселого настрою, він реготав, катаючись по підлозі.

Раптом у двері хтось зателефонував. Хлопці миттєво принишкли і нечутно зникли з кімнати! Пройдисвіт впустив до хати чоловіка в грубій робочій блузі. Фейгін придивився і дізнався Тобі Крекіт.

Фейгін і пройде здивувалися, побачивши втомлене, брудне і неголене обличчя чепурного Тебе. Не чекаючи питань, Крекіт наказав принести їжі, а коли наївся досхочу, звелів Пройді вийти, випив джина з водою і розповів, що справа не вигоріла, що Олівера підстрелили, а спільники залишили його в канаві і кинулися врозтіч, рятуючи свою шкуру.

РОЗДІЛ XXVI,

у якому на сцені з'являється нова таємнича дійова особаі відбувається багато подій, нерозривно пов'язаних із цим текстом

Фейгін, почувши новину про Олівера, «скрикнув, смикнув себе за волосся, прожогом вискочив з дому і помчав по вулиці» куди очі дивляться. Він трохи заспокоївся, коли підійшов до шинку «Три каліки». Фейгіна добре знали всі непоказні жителі брудних закутків, які привітно кивали йому. Він так само привітно кивав їм у відповідь і «звернувся до щупливого чоловічка, який сидів, увібравшись у дитяче крісло, перед дверима свого магазину», не бачив Сайкса. Людина відповіла, що Білла тут сьогодні не було. Фейгін зайшов у шинок і вирушив нагору, у велику кімнату. Там за довгим столом сиділи чоловіки та жінки, «а в кутку за засмученим фортепіано — джентльмен-професіонал із буряковим носом…» Він награвав якусь мелодію, а «молода леді розважала слухачів баладою із чотирьох куплетів». Обличчя її прихильників були відзначені печаткою чи не всіх вад і привертали увагу саме своєю огидністю. «Підступність, жорстокість, п'яна зухвалість були їх виразними рисами, але найнегіднішими і жалюгіднішими персонажами цієї жахливої ​​картини були жінки – деякі ще зі слідами юного рум'янцю на щоках… інші вже повністю позбавлені привабливих ознак своєї статі, абсолютно спотворені та спустошені злодіяннями та розпустою все ж таки вони ще не вийшли з юного віку! Серед усього цього зборища Фейгін виглядав потрібну йому людину, але того не було тут. Він попросив шинкаря передати, що шукав його, вийшов, найняв кабріолет і поїхав до будинку, де жив Сайкс. У кімнаті Фейгін побачив тільки Ненсі, яка була зовсім п'яна і не відреагувала на розповідь про те, що справа не вигоріла, а на Сайкоса полюють поліція. Старий почав розпитувати дівчину про Олівера, але вона сказала, що хлопчикові краще померти, ніж бути серед таких, як вони. Ці слова розлютили Фейгіна. Старий із наголосом заявив, що коли Сайкс врятує свою шкуру, але повернеться без хлопчика, то нехай краще вона вб'є його сам, якщо не хоче, щоб його задушив тюремний кат. Говорячи це, Фейгін сказав, що Олівер для нього — скарб, особливо тепер, коли він «зв'язався з самим дияволом у плоті».

Раптом Фейгін схаменувся, що в безпам'ятстві бовкнув зайве, опанував себе і змінився просто на очах. Він почав розпитувати Ненсі, чи запам'ятала вона слова, але дівчина попросила повторити, якщо він чогось хоче. Старий вирішив, що вона справді п'яна і не зрозуміла його натяків, а тому заспокоїлася і пішла додому. Вже перед самими дверима будинку до старого підійшов чоловік, якого Фейгін шукав у корчмі. Фейгін дуже не хотілося заводити незнайомця в будинок, але той наполіг, що хоче поговорити в теплі. Вони ввійшли до кімнати, сіли біля каміна і щось тихо заговорили. Монкс (саме кілька разів назвав його Фейгін) звинувачував старого, що той не виконав своєї обіцянки, не зробив з хлопчика сопливого кишенькового злодюжку, який би потрапив у в'язницю і назавжди заплямував себе. Але Фейгін виправдовував себе, говорячи, що цей хлопчик зовсім не схожий на інших: його нічим не можна залякати, він не хотів красти, за ним не було жодних гріхів.

Раптом Монкс вигукнув, що побачив якусь жіночу тінь майнула по стіні. Фейгін схопив свічку, і вони обійшли всі кімнати, спустилися до підвалу, але жодної жінки не знайшли.

РОЗДІЛ XXVII

викуповує провину одного з попередніх розділів, в якому дуже неввічливо закинуто на самоті одну леді

Містер Бамбл, який залишився в кімнаті місіс Корні, «ще раз перерахував чайні ложечки, зважив на руці щипці для цукру. Те, що він побачив у ящиках, викликало в нього велике захоплення. Там лежали всякі предмети туалету найбільш модних фасонів і кращої якості, «а в ящику з висячим замочком, коли він її струснув, долинув приємний звук, не інакше, як дзвін монет».

Він повернувся до каміна і сів, як раптом у кімнату вбігла місіс Корні. Вона була дуже схвильована, і містер Бамбл, намагаючись заспокоїти жінку, обійняв її і «в пристрасному пориві цмокнув кінчик її цнотливого носа». Місіс Корні «обвила руками шию містера Бамбла». Цього вечора вони домовилися одружитися. Здавалося, між ними виникло повне порозуміння, але місіс Корні нічого не сказала майбутньому чоловікові про те, що почула від Саллі.

Містер Бамбл дорогою додому зайшов у трунаря. Подружжя Сауерберія було вдома, але лавка була відкрита. Містер Бамбл заглянув у вікно вітальні і побачив накритий скатертиною стіл, на якому виднілися хліб, олія, кухоль пива та пляшка вина. За столом, недбало розвалившись у кріслі, сидів містер Ное Клейпол, а поряд стояла Шарлотта і годувала його устрицями. Вона вмовляла його з'їсти ще одну жирненьку, але Ной вже об'ївся і захотів поцілувати ІПарлотту. Побачивши це, містер Бамбл увірвався до кімнати і закричав на негідників. Шарлотта верещала, а Ной почав виправдовуватися, що дівчина сама весь час лізе до нього цілуватися.

Шарлотта докірливо подивилася на хлопця, але той продовжував звинувачувати її у всіх гріхах.

РОЗДІЛ XXVIII

в якому йдеться про Олівера Твіста і розповідається про його подальші пригоди

Сайкс розумів, що не зможе втекти від переслідувачів із пораненим хлопчиком на руках. Проклинаючи всіх сторожів та вірних слуг, він поклав Олівера на траву і, погрожуючи пістолетом, наказав Тобі повернутися. Але спільник більше боявся людей, які зчинили крик, і собак, а тому вважав за краще загинути від кулі Білла, ніж потрапити до рук ворогів. Тобі сильніше втік, а за ним кинувся Сайкс, кинувши хлопчика в канаві.

переслідувачів було троє: Джайлз, Брітлс і мандрівний Лудильник; який ночував у флігелі, прокинувся від шуму і приєднався до гонитви разом зі своїми собаками. "Містер Джайлз служив дворецьким і економом у старої леді, Брітлс був їй лакея, а починав він службу ще зовсім маленьким хлопчиком на побігеньках, то до нього все ще ставилися як до юнака, у якого ще все попереду, хоча він уже розміняв четвертий десяток" .

Переслідуючи злодіїв, чоловіки й самі не на жарт перелякалися, а тому, не впіймавши грабіжників, тісним гуртом повернулися до хати.

Непритомний і безпорадний Олівер пролежав у канаві всю ніч. Нарешті він розплющив очі, застогнав, повільно підвівся і поплентався, сам не знаючи куди. Йому здавалося, ніби поруч із ним Сайкс і Крекіт і грабіжник боляче стискає йому руку.

Повільно хлопчик вийшов на дорогу, побачив будинок і поплентався до людей. А в цей час герої-переслідувачі підкріплювалися сніданок, і містер Джайлз розповідав про нічні події куховарці та покоївки, хизуючи сміливістю товаришів і своєю власною. Жінки охали, дивувалися, тулилися від страху одна до одної, як раптом у двері постукали. Троє сміливців разом із собаками вирушили до дверей, відчинили їх і, «несміливо видивляючись один за одним з-за плеча, побачили на ганку ніяке не чудовисько, а бідного малого Олівера Твіста». Вони схопили його, затягли до передпокою... і закричали, що попався один із злодіїв. Цей шум перервав милозвучний жіночий голос. Слугам було наказано, щоб пораненого перенесли нагору і покликали лікаря та констебла.

Дівчина, яка дала ці розпорядження, не захотіла подивитись, хто був цим пораненим грабіжником.

знайомить із мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер

У затишній кімнаті за столом сиділи дві жінки. Їм служив бездоганно одягнений у чорну трійку Джайлз.

Одна жінка була вже немолода. Вона сиділа у величній позі і пильно дивилася на свою молоду співрозмовницю.

Дівчина милувала око свіжою красою юності. «Їй не минуло ще сімнадцяти років. Вона була така струнка і граціозна, така ніжна і ласкава, така чиста і красива, що здавалася створінням неземним, не спорідненим із грубими істотами, що населяють наш світ». Вона подивилася на стареньку, і її очі засяяли такою любов'ю і щирою відданістю, «що духи небесні посміхнулися б, якби подивилися на неї в цей момент».

"До воріт під'їхав кабріолет, з якого вискочив і з усіх ніг помчав до ґанку гладкий джентльмен". Він за мить опинився в кімнаті, вигукуючи слова співчуття місіс Мейлі з приводу того, що сталося. Міс Роза перебила його і попросила оглянути пораненого.

Лікаря Лосберн любила вся округа за щирість і доброту. Він пробув у пораненого набагато довше, ніж сподівалися обидві господині, а потім запросив жінок подивитися на грабіжника, адже вони так і не бачили його. Джайлз спочатку просто не наважувався зізнатися, що він підстрелив маленького хлопчика, а потім у нього язик не повертався сказати правду, яка могла б звести нанівець його славу.

розповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов відвідати його.

Лікар запевняв жінок, вигляд злочинця їх здивує, і він не схибив. «Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, поринула в глибокий сон». Дівчина підійшла до хлопчика, схилилася над ним, її сльози скотилися йому на чоло.

«Олівер заворушився і посміхнувся уві сні, ніби цей вияв жалю та співчуття навів йому приємний сон про кохання та ласку, яких він ніколи не знав». Жінки де могли повірити, що цей тендітний хлопчик міг бути добровільним спільником покидьків суспільства. Растрогана Роза просила тітку зглянутися на нього, не віддавати цю хвору дитину до в'язниці. Бабуся погодилася врятувати хлопчика, і лікар запропонував змусити містера Джайлса і Брітл відмовитися від звинувачень.

Лише надвечір Олівер прийшов до тями і розповів усю історію свого життя. Сумно було слухати про муки та страждання, які йому завдали жорстокі люди, і не раз його розповідь переривалася сумними зітханнями слухачів.

Увечері лікар спустився в кухню, де слуги ще обговорювали події минулої ночі, і твердим голосом запитав містера Джайлса, чи може він заприсягтися, що хлопчик, що лежить нагорі, той, що заліз уночі через вікно? Джайлз нерішуче подивився на Брітлса, Брітлс нерішуче подивився на Джайлса, констебль, який уже давно чекав на свідчення, нагострив вуха, щоб краще почути відповідь, як раптом зовні почулися скрип коліс і біля воріт подзвонили. Брітлс сказав, що це агенти карного розшуку, яких викликав Джайлз.

оповідає про критичне становище

Брітлс відчинив двері і завів у вітальню двох чоловіків. Один був товстий, середнього зросту, з коротко остриженим чорним блискучим волоссям, круглим обличчямта уважними очима. Його напарник був рудий кістлявий чоловік із неприємною фізіономією та зловісно задертою Кирпою. Звали їх Блетерс і Дафф. Вони відразу почали розпитувати про злочин, і лікар, щоб затягнути час, розповідав всі обставини дуже докладно, з багатьма відступами та повторами. Потім агенти, клацаючи кайданками, почали розпитувати про хлопчика, але лікар, щоб відволікти їхню увагу, повів оглядати місце злочину.

Принесли свічки, і Блетерс з Дафом у супроводі місцевого констебля та слуг оглянули будинок, поштрикали вилами кущі, ще кілька разів вислухали розповіді свідків і відзначили численні відмінності у свідченнях, а потім провели між собою нараду.

Тим часом лікар та Роза радилися, як врятувати дитину. Роза пропонувала все чесно розповісти агентам, але лікар нагадав оповідання Олівера, яке, було, водилося зі злочинцями, він не знає, де гнізда негідників, він все ж брав участь у пограбуванні, а постріл дворецького не дав хлопцеві зчинити галас і цим виправдати себе. Містер Лосберн був упевнений, що агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо вони нізащо не повірять у його невинність.

Блетерс і Дафф переконалися, що ніхто зі слуг не допомагав грабіжникам, а тому їм дуже треба побачити хлопчика, адже саме його злодії могли підсадити у відчинене віконце.

Схвильований лікар запропонував агентам спочатку підкріпитися, і за чаркою міцного елю ті почали сперечатися, хто б із міських професіоналів міг учинити пограбування: Носач Чікуїд чи бавовня. А потім містер Бледер почав розповідати про справи, які він розслідував, про хитрість і підступність злочинців. Агенти не помітили, як лікар Лосберн вислизнув із кімнати, а потім знову з'явився, щоб відвести їх до хворого.

Олівер дрімав, але його стан значно погіршився. Він дивився на всіх розсіяним поглядом, видно було, що він не розуміє, де він і що діється навколо.

Лікар розповів, що цей хлопчик поранився самострілом, прийшов у будинок по допомогу, а дворецький «схопив його і побив так, що бідолаха мало не віддав Богові душу».

Зляканий Джайлз ошелешено дивився то на лікаря, то на агентів і вже не міг присягнути, або цього хлопчика він поранив. Перевірили пістолети та виявили, що той, з якого стріляли, заряджений лише порохом. «Це відкриття справило велике враження на всіх, крім лікаря, який власноруч витяг з патрона кулю десять хвилин тому». З душі містера Джайлса спав вантаж, адже виявилося, що він не міг нікого вбити з пістолета без кулі.

Розчаровані агенти поїхали ні з чим, а Олівер став потроху одужувати завдяки турботі місіс Мейлі, Рози та добросерді містер Лосберн.

РОЗДІЛ XXXII

про щасливе життя, яке почалося для Олівера в колі його добрих друзів

Олівер хворів довго і важко, і в кінці почав одужувати і вже міг виявляти свою подяку обом жінкам за їхню доброту.

Через деякий час міс Роза сказала Оліверові, що вони всі їдуть до села, де чисте повітря, краса та радість весни швидко поставлять його на ноги.

Олівера дуже хвилювало, що добрий джентльмен і люба старенька, що колись дбали про нього, не знають, живий. Коли хлопчик уже зовсім одужав, містер Лосберн вирушив з ним у дорогу в невеликій кареті місіс Мейлі. Вони вже в'їхали в передмістя Лондона, коли Олівер побачив будинок, куди його приводили злодії. Лікар наказав кучерові зупинитися, побіг у будинок і почав бити ногою у двері. Раптом двері відчинилися і на порозі з'явився непоказний горбун. Лікар схопив його за комір, вштовхнув усередину і почав обшукувати приміщення в пошуках Сайкса. Горбун почав лаятись і погрожувати лікареві, а той, зрозумівши, що Олівер помилився, кинув господареві монету, велів замовкнути і пішов до карети. Горбань пішов за ним, побачив у кутку карети Олівера, і цей ненависний і мстивий погляд переслідував хлопчика вдень і вночі протягом багатьох наступних місяців.

Лікар сів у карету і замислився над своїм вчинком. Що б він сам зробив, якби зустрів у хаті злодіїв? Йому не можна було б звернутися до поліції, тому довелося б зізнатися, що він знищив справу Олівера. Він діяв з гарячого, не думаючи про наслідки, що могло б зашкодити і йому, і хлопчику.

Через деякий час карета під'їхала до білого будиночка, який пустував, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду». Сусіди сказали, що містер Браунлоу, його приятель та економка виїхали до Вест-Індії.

Олівер та лікар були розчаровані невдачею. Хворіючи, хлопчик часто мріяв про зустріч зі своїми друзями, радів, що зможе розповісти, як часто згадував їх. А лікареві ще раз хотілося переконатися, що Олівер говорив правду про свої пригоди.

Настало літо, і всі поїхали до села. «Для Олівера, що до знав тільки тисняву і гам брудного міста, почалося нове життя». Неподалік будиночка, де вони оселилися, був скромний сільський цвинтар. Хлопчик часто сидів там біля якоїсь занедбаної могили, думав про матір і нишком плакав.

«Дні текли спокійно і безтурботно, ночі не приносили ні страху, ні турбот…» Щоранку Олівер ходив до старенького дідуся, який допомагав хлопцеві вдосконалюватись у читанні та письмі. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі та Розою. «З якою насолодою Олівер прислухався до їхніх голосів, як тішився, коли вони зупинялися помилуватися квіткою».

Рано-вранці Олівер вибігав у поле, наривав оберемок квітів, складав чудові букети, щоб прикрасити ними стіл до сніданку. Вдень допомагав місіс Мейлі, працював у саду, виконував різні дрібні доручення. Жінки всім серцем прив'язалися до Олівера і пишалися ним.

РОЗДІЛ XXXIII,

в якому щастя Олівера та його друзів несподівано затьмарюється

Олівер давно видужав і зміцнів, але залишався так само ніжним і дбайливим, як тоді, коли біль і страждання знесилювали його.

Якось їхня прогулянка затяглася. Роза була у веселому настрої, і вони не помітили, як зайшли досить далеко. Вона втомилася і поверталися додому повільною ходою. Вдома дівчина намагалася бути такою, як завжди, але чомусь дуже мерзла. Через деякий час щоки її спалахнули жаром, а потім стали мармурово-білими; лагідні блакитні очізатьмарила себе. І хоча Роза намагалася бути спокійною, місіс Мейлі бачила, що вона дуже хвора, а тому послала за лікарем і написала листа містеру Гаррі Мейлі, хоч поки не відправила його.

Олівер сам відвіз листа до лікаря на поштову станцію. Повертаючись додому, він у дворі станції налетів на високого чоловіка в плащі, який приголомшено глянув на хлопчика великими чорними очима і промимрив: «Нечиста сила! Хто б міг подумати? Згинь, наче! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на шляху!

Вигукуючи далі безладні слова, він ступив до Олівера і раптом упав на землю і з піною на губах забився в судомах. Хлопчик вирішив, що це божевільний, і помчав додому. Повертаючись додому, він перейнявся іншими турботами і забув усе, що стосувалося його особистості.

«Стан Рози Мейлі погіршувався, і ввечері вона почала марити». Місцевий лікар не відходив від ліжка хворого, але нічим не міг допомогти. Троянда вмирала.

Пізно ввечері приїхав лікар Лосберн та підтвердив невтішний діагноз сільського лікаря. «Роза занурилася в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає і повернеться до життя, або скаже їм останнє прощай». І тільки в обід наступного дня містер Лосберн повідомив, що Роза житиме на радість усім ще довгі роки.

РОЗДІЛ XXXIV

подає деякі попередні відомості про одного молодого джентльмена, вперше з'являється на сцені і оповідає про нову Олівера пригоду

Олівер був сам не свій від щастя, коли почув радісну звістку. Він побіг у поле, набрав оберемок квітів, щоб прикрасити букетами кімнату хворої. Дорогою додому його наздогнала карета, в якій Олівер побачив містера Джайлса та незнайомого молодого джентльмена. Карета зупинилася, і дворецький через вікно запитав хлопчика, як відчуває міс Роза. Олівер радісно відповів, що йому краще, небезпека зовсім минула. Незнайомець вискочив з карети, схопив Оліверову руку і ще раз перепитав про стан Рози. Це був Гаррі Мейлі, який, незважаючи на різницю в роках, був дуже схожий на матір, місіс Мейлі. Він сподобався Оліверові гарним відкритим обличчям та приємними, невимушеними манерами.

Місіс Мейлі з нетерпінням виглядала сина. Зустрівшись, вони обоє не приховували свого хвилювання. Гаррі лагідно дорікнув матері, що вона не повідомила про хворобу Рози, і зізнався у своєму пристрасному коханні до дівчини. Мудра жінка відповіла, що Роза для неї як дочка, але Гаррі не може одружитися з нею, адже її ім'я не з її вини, але заплямоване. Злі люди почнуть ганьбити і його та їхніх дітей. І тоді він може пошкодувати, що так зав'язав собі життя, а Роза страждатиме. Гаррі запевнив матір, що заради щастя всього життя він змусить Розу вислухати його і дати відповідь.

Вранці Олівер пішов у поле не один. Його супроводжував містер Гаррі. Вони нарвали квітів, разом склали розкішний букет для Рози, який, навіть зів'ялий, дівчина тримала на підвіконні.

Роза ще не виходила, вечірніх прогулянок не було, і Олівер засів за книжки. Якось увечері він сидів із книгою біля вікна і задрімав. Раптом йому почувся голос Фейгіна. Хлопчик схопився, глянув у вікно і побачив страшне обличчя старого злодія, «а поруч, блідий від люті чи страху,… стояла та сама людина, з якою Олівер зіткнувся біля пошти».

«Це тривало одну мить, коротку і страшну, як спалах блискавки. А потім обоє зникли». Олівер голосно закричав і почав гукати на допомогу.

оповідає про незадовільне завершення Олівера події, а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі та Розою

Усі мешканці вискочили на крик Олівера. Чоловіки побігли шукати старого єврея та його супутника, але всі пошуки виявилися марними. Ніде навколо не було навіть слідів квапливої ​​втечі, але ніхто не сумнівався, що хлопчик бачив Фейгіна та незнайомця.

Коли зовсім стемніло, пошуки довелося припинити. Джайлз обійшов усі шинки сусіднього села, містер Мейлі з Олівером поїхали до сусіднього містечка, щоб розпитати про несподіваних гостей, але це нічого не дало. Поступово ця історія почала забувати.

Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже потроху виходила гуляти в саду, і її сміх сприятливо діяв на всіх мешканців будиночка. І Олівер помітив, що місіс Мейлі й Гаррі надовго усамітнювалися і про що тихо говорили, а на Розіному обличчі було видно сліди сліз. Відразу було ясно, що якась обставина позбавляє душевного спокою і дівчину, і, можливо, ще кого.

Наприкінці одного ранку Гаррі Мейлі попросив Розу вислухати його. Він розповів дівчині, які страшні хвилини пережив, коли дізнався, що вона тане як легка тінь під променем із неба. Думки про неї перетворилися на страшні, нестерпні тортури, адже вона могла померти, так і не дізнавшись, як він її нескінченно любить.

Роза підвела голову, і Гаррі побачив дві сльозинки в очах. Але дівчина пересилила себе і твердо заявила, що йому слід негайно виїхати, бо на нього чекають важливі та благородні справи. Він має знайти собі дівчину, ім'я якої не кине тінь на нього та його родину. Роза вважала своїм обов'язком розвіяти всі мрії закоханого молодика, адже один його невірний крок може позбавити можливості досягти успіху в житті.

Насамкінець Гаррі хотів дізнатися, чи була б відмова Рози настільки категоричною, якби йому судилося тихе, непримітне життя, якби він був бідний, хворий чи безпорадний? Не вагаючись, дівчина відповіла, що ніколи не залишила б його у тяжкому випробуванні.

РОЗДІЛ XXXVI

дуже коротке і, на перший погляд, не таке вже важливе, але прочитати його треба — і як продовження попереднього, і як ключ до одного з наступних

Лікар був здивований рішенням Гаррі виїхати до Лондона негайно і хотів випитати, не в тому причина такого поспіху, що дуже скоро відбудуться вибори і виникла потреба боротьби за голоси виборців. Але Гаррі перевів розмову на інше.

Містер Джайлз почав виносити речі, а Гаррі поманив Олівера до себе. Він попросив хлопчика, який уже добре навчився писати і читати, описувати йому все про місіс Мейлі та Розу, а листи надсилати на головний поштамт у Лондоні так, щоб жінки ні про що не здогадувалися. "Олівер, якого таке важливе і почесне доручення відразу підняло у власних очах, урочисто пообіцяв зберігати таємницю і посилати докладні повідомлення".

Від'їзд був поспішний, але Роза спостерігала за ним через білу фіранку і довго сумно дивилася вслід за каретою.

РОЗДІЛ XXXVII,

в якому читач помітить протиріччя, дуже характерні для подружнього життя

Містер Бамбл сидів у вітальні робітного будинку і спостерігав за тим, як мухи потрапляли до паперової мухоловки і билися в барвистій сітці. Можливо, ці приречені комахи нагадували йому якусь прикру подію його власного життя.

Містер Бамбл дуже змінився. Куди поділися обшитий галуном сурдут і трикутний капелюх? Бамбл більше не був парафіяльним Бідлом. Одружившись з місіс Корні, він став наглядачем робітного будинку. Минуло лише вісім тижнів із цього щасливого моменту, а містер Бамбл уже зітхав, що продався за шість чайних ложечок.

Місіс Бамбл теж не почувала себе щасливою в подружньому житті. Вона не корилася чоловікові, всіляко принижувала його перед мешканцями, підривала його авторитет в очах богадилок, доводила свою правоту силою, дряпаючи, тягаючи за волосся, штовхаючи чоловіка. Вона залякала колись грізного повелителя постояльців робітного будинку, змусила його коритися їй, а містер Бамбл називав її «мила», «голубонько», намагаючись зникнути з очей сварливої ​​жінки.

Якось він пішов у трактир і сів поруч із незнайомим чоловіком. Через деякий час незнайомець заговорив з Бамблом, пригостив його випивкою, а потім почав розпитувати про історію народження Олівера Твіста. Він не дуже церемонився з відставним лихом, запропонував йому звірений за інформацію про «стару відьму, яка приймала пологи у матері Олівера».

Містер Бамбл швидко зрозумів, що може заробити велику суму, а тому розповів, що його дружина говорила з Саллі, яка вмирає, і те знає про справу, яку так цікавить незнайомця. Чоловік призначив зустріч подружжю, написав адресу якогось куточка на березі річки, розрахувався за випите і рушив до дверей. Містер Бамбл зупинив незнайомця і спитав, кого їм шукати. «Мене звуть Монкс», — відповів той і квапливо попрямував далі.

РОЗДІЛ XXXVIII,

Чорні хмари пролили перші краплі дощу, коли містер і місіс Бамбл пізно ввечері вирушили на призначену зустріч. Вони йшли мовчки всю дорогу.

Місцевість, у якій вони йшли, вже давно служила притулок покидькам суспільства, що мешкали в нашвидкуруч зліплених халупах над річкою. Серед цієї купи халуп височіла напівзруйнована велика споруда. Коли цей руїн був фабрикою.

Містер Бамбл зупинився перед високими дверима і почав вдивлятися в клаптик паперу з адресою. Раптом двері відчинились, і на порозі з'явився Монкс. Він запросив подружжя до будинку.

Першою зайшла місіс Бамбл. Монкс вп'явся в неї гострим поглядом і запитав про таємницю, яку вона зберігала довгі роки. Але жінка, хоч і відчувала якийсь страх від виду цього зловісного чоловіка, не розгубилася і відповіла, що перше питання — скільки коштує ця таємниця.

Містер Бамбл слухав ці торги, витягнувши шию і витріщивши очі, адже його сувора дружина ще не відкрила йому більше, ніж він знав із самого початку.

Монкс запропонував двадцять фунтів, місіс Бамбл сказала, що хоче двадцять п'ять фунтів золотом — на цьому й зійшлися. Жінка побачила блиск монет у тьмяному світлі ліхтаря і почала розповідати про страшну смерть Саллі, яка встигла сказати про вкрадену у матері Олівера річ. У руці вмираюча тримала заставну квитанцію. Місіс Бамбл здогадалася, що богадилка спочатку, мабуть, зберігала ті дорогоцінні дрібнички, сподіваючись продати, а потім віддала їх у заставу. Наглядачка подумала, що, може, коли матиме користь із тих речей, і тому викупила їх. І ось тепер вона поспішно кинула їх на стіл, немов радіючи, що нарешті може втратити ці коштовності.

Монкс став розглядати золотий медальйон і золоту каблучку, у середині якої було вибито ім'я «Агнеса», число, а далі залишалося місце для прізвища.

Монкс отримав те, що хотів. Раптом він щосили смикнув залізне кільце в підлозі, підняв потайну кришку, під якою вирувала річка, і кинув коштовності в потік.

РОЗДІЛ XXXIX

виводить на сцену вже знайомих читачеві шановних осіб та оповідає, про що радилися гідний Монкс та гідний єврей

Останнім часом доля була не дуже прихильна до Вільяма Сайкса. Він хворів довгий час так важко, що тільки завдяки турботам Ненсі залишився живим. «Хвороба не пом'якшила крутої вдачі містера Сайкса: коли дівчина допомагала йому піднятися з ліжка і вела до стільця, він лаяв її за невмілість, та ще й боляче штовхнув».

На вії Ненсі затремтіли сльозинки, але її голос, сповнений жіночої ніжності, звучав м'яко, коли вона стала говорити, що терпляче доглядала його, як маленьку дитину, а зараз він не думає, що робить їй боляче. І Сайкс навіть не подумав пом'якшити свій грубий тон, а розходився ще більше.

У кімнату заглянув Фейгін, побачив, що Ненсі, втомлена безсонними ночами, зомліла, і кинувся рятувати дівчину. Йому допомагали Пройде та Чарлі Бейтс. Поступово дівчина прийшла до тями і, похитуючись, пішла до ліжка і впала обличчям у подушку.

Сайкс був страшенно здивований раптовою появою приятелів, а ті виставили на стіл вузли зі смачною їжею та спиртним і почали пригощати господаря та Ненсі.

Білл трохи поїв, але замість подякувати почав проклинати Фейгіна і вимагати гроші. Старому довелося йти додому з Ненсі, щоб передати Сайкс три фунти.

Вдома Фейгін застав Тобі Крекіт, містера Чітлінга, Пройду та юного Бейтса. Читлінг програвав, але не зводив захопленого погляду з Крекіт.

Мине і Чарлі вирушили на вулицю, щоб пограбуваннями повернути програне. Ненсі отримала від Фейгіна обіцяні гроші і сіла за стіл, але, почувши чоловічий голос, поспішно зірвала з себе шаль і капелюшок і засунула їх під стіл.

У кімнату зайшов Монкс, який хотів поговорити з Фейгіною наодинці. Старий повів гостя до іншої кімнати. Щойно їхні кроки затихли, Ненсі схопилася з стільця і, крадучись, пішла за ними, стала під дверима кімнати і почала прислухатися до розмови чоловіків.

Через деякий час Монкс пішов з дому на вулицю, а Фейгін, повернувшись до кімнати, застав Ненсі, яка вже збиралася йти.

Сайкс, отримавши гроші, не звертав уваги на Ненсі - він не зупиняючись тільки їв і пив, а дівчина ходила збуджена, наче людина, яка зважилася на відчайдушний крок. Сайкс вимагає нової порції джина, Ненсі взяла склянку, повернулася до Білла спиною, налила спиртне і дала йому випити. Через деякий час він упав на ліжко і заснув міцним, непробудним сном.

Ненсі зрозуміла, що подій опій, який вона додала до джина, швидко одяглася і вийшла з дому. Дівчина бігла в багатшій частині міста і зупинилася тільки біля дверей готелю-пансіону. Було близько одинадцятої години ночі, і слуги не хотіли пускати Ненсі, але вона з неймовірною працею досягла зустрічі з міс Мейлі.

Дивне побачення, що є продовженням подій, про які розповідалося у попередньому розділі

Ненсі побачила перед собою струнку і гарну дівчину— і пристрасне почуття сорому за своє жалюгідне існування в огидних кублах Лондона серед злодіїв та грабіжників охопило її. Серце Рози розривалася від жалю, коли вона дивилася на Ненсі, яка розповіла все, що знала про Монкса, який шукав Олівера Твіста, щоб зробити з нього злодія; про зустріч Фейгіна з Монксом, який хвалився, що знищив докази про походження хлопчика, і прибрав у руки гроші чортяка, а тепер хотів би знищити хлопчика.

Роза не знала, як їй діяти далі, але дуже хотіла врятувати Ненсі. Але дівчина відмовилася прийняти допомогу. Вони вирішили, що Ненсі намагатиметься ще раз побачити цю темну справу, а Роза неділям чекатиме її на Лондонському мосту між одинадцятою і дванадцятою годиною ночі.

Як Роза просила Ненсі кинути банду грабіжників, дівчина повернулася до Сайкса.

Роза відчувала пристрасне бажання розкрити таємницю Олівера походження і вирішила звернутися за допомогою до Гаррі, але так і не змогла дописати листа. Вона довго обмірковувала перший рядок, як раптом у кімнату забіг захеканий Олівер, ходив гуляти під охороною містера Джайлса. Хлопчик швидко заговорив, що бачив у місті містера Браунлоу і запам'ятав будинок, до якого зайшов цей добрий джентльмен. Роза вирішила зустрітися з рятівником Олівера, замовила карету і разом із Олівером поїхала до містера Браунлоу. Джентльмен одразу прийняв її. У кімнаті міс Мейлі опинилася перед літнім чоловіком із приємним обличчям. Тут же був і містер Грімвіг, який манерно вклонився дівчині. Міс Роза розповіла джентльменам все, що вона знала про долю Олівера і покликала хлопчика. Зустріч Олівера з містером Браунлоу, містер Грімвіг і економкою місіс Бедуін зворушила дівчину до сліз. Потім вона розповіла про зустріч з Ненсі, і містер Браунлоу похвалив її за розумне рішення звернутися по допомогу саме до нього, а не до лікаря Лосберн, який через запальну вдачу міг вдатися до якогось безрозсудного кроку.

«Вони вирішили дізнатися, хто Оліверу батьки, і повернути йому спадок, який у нього… неправдою відібрано». Для цього їм треба знайти Монкса, дізнатися його справжнє ім'я та приперти до стіни. У цьому їм може допомогти Ненсі, з якою вони мають зустрітися. Потім джентльмени поїхали до місіс Мейлі і всі розповіли їй. Було вирішено, що міс Роза і тітка нікуди не поїдуть з міста, поки ця заплутана справа не вирішиться до кінця.

Олівері давній знайомий виявляє безперечні ознаки геніальності і стає громадським діячему столиці

До Лондона Північним шляхом наближалося двоє мандрівників. Чоловік був одним з тих довготелесих, кривоногих, незграбних, кістлявих людей, чий вік важко точно встановити, — в молодості вони мають вигляд малолітніх чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків Жінка була ще молода, але вгодована міцної статури, яка йому потрібна була, щоб нести важкий мішок, прив'язаний за спиною». У супутника на палиці бовтався легкий вузлик, і тому він йшов легкою ходою далеко попереду жінки. Це були Ной Клейпол та Шарлотта. Вони вкрали гроші з каси містера Сауербері і тепер бігли до Лондона, щоб сховатися від господаря у глухому провулку столиці. Місто було для них чуже, але Ной безпомилково йшов у напрямку похмурих, брудних закутків, поки не зупинився біля корчми «Три каліки». Вони зайшли до цього лігва злочинців, замовили вечерю та вирішили тут заночувати.

У кімнаті, куди завели прибульців, було маленьке непримітне віконце, через яке Фейгін побачив прибульців і почув їхню розмову про крадіжку двадцяти фунтів і про бажання Ноя стати грабіжником. Фейгін зрозумів, що зможе використати цю парочку у своїх темних справах, а тому, не вагаючись, увійшов до кімнати, повторив слова Ноя про його бажання очищати каси магазинів, кишені, жіночі сумки, будинки, поштові карети, банки та запропонував свою допомогу у здійсненні цих планів. .

РОЗДІЛ XLIII,

в якому розповідається, як спритний Пройде потрапив у палітурку

Наступного дня Ной, який назвався Морісом Болтером, і Шарлотта переселилися до Фейгіна, який хотів домогтися, щоб новобранець із самого початку знайомства захопився його геніальною хитромудрістю. «Він докладно розповів про грандіозний розмах своїх операцій, переплітаючи свою користь правду з вигадками і чергуючи і те, й інше з такою майстерністю, що повага до нього містер Болтер помітно зростала, а разом з нею домішувався благодатний страх, який Фейгін так жадав у ньому. пробудити» розповідями про шибеницю, що чекає на зрадників. Далі Фейгін розповів про арешт Пройді, наказав Пою знайти хлопця та дізнатися, як там тепер йому ведеться. Новобранець боявся йти в поліцейську управу, але не наважувався суперечити старому. Переодягнувшись у «кафтан візника, короткі плісові штани та шкіряні краги», Ной безпечно увійшов до зали суду, де розглядалася справа Пройді.

Містер Докінз поводився так, ніби ні в чому не винен, погрожував суддям звернутися до міністра внутрішніх справ, нагадував їм про свої права та привілеї, вдавав, «ніби має намір негайно подати на них позов, зажадав від тюремника, щоб той назвав «прізвища тих двох старих фраєрів геть у суддівських кріслах». Це було сказано так, що у залі пролунав гучний регіт глядачів.

Переконавшись, що Пройду вивели із зали і замкнули в маленькій одиночній камері, Ной поспішив до Фейгіна «з радісним звісткою, що мине робить честь своєму вихователю і створює собі блискучу репутацію».

Для Ненсі настає час виконати обіцянку, яку вона дала Розі Мейлі. Вона зазнає невдачі

Ненсі не могла приховати збентеження від думки, до чого може привести те, що вона довірилася Розі і розповіла про Фейгіна, Сайкса та інших членів злочинної зграї. Вона згадувала, що всі вони довіряли їй свої таємниці, розкривали перед нею свої гидкі плани, а тепер вона може стати причиною їхньої загибелі. Ці коливання, зміни настрою не помічали Сайкса, але добре бачив Фейгін.

У неділю ввечері Ненсі хотіла піти з дому, щоб зустрітися з міс Розою, але Сайкс заборонив їй виходити, «скоріше аби зробити наперекір, ніж тому, що мав якісь вагомі підстави не випускати дівчину з дому». Ненсі сердилася, кричала, потім почала благати, але Сайкс забрав її одяг, скрутив руки і запхав у комору, замкнувши двері на замок.

Сайкс не розумів, що трапилося з Ненсі, а Фейгін, який був свідком її істерики, запідозрив і вирішив простежити за дівчиною.

Ной Клейпол отримує від Фейгіна таємне доручення

Наступного дня Фейгін ледь дочекався свого нового спільника. Коли Ной з'явився, старий похвалив його за те, що він добре попрацював учора, відібравши у дітей шість шилінгів та дев'ять пенсів, і доручив простежити за Ненсі. Ной шість вечорів даремно чекав на дівчину, а в неділю ввечері Ненсі насторожено вийшла з дому і пішла вулицею. Ной наблизився до неї на безпечну відстань і пішов слідом, не зводячи з очей фігури дівчини.

Обіцянки дотримані

О одинадцятій годині на Лондонському мосту з'явилися дві постаті: жінки, ніби кого шукала, і чоловіка, що крався ззаду. "На середині мосту жінка зупинилася, зупинився і переслідувач".

Ніч була темна, і поодинокі перехожі швидко йшли, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка.

Пробило опівночі, коли на середині мосту зупинилася карета, з якої вийшли молода дама та сивий джентльмен. Ненсі підійшла до них, але не заговорила, бо саме тут проходив чоловік у селянському одязі. Дівчина запропонувала спуститися сходами з мосту, не помітивши, що саме туди пішов селянин і причаївся в темному кутку, щоб мати можливість за необхідності продовжити переслідування. Але Ненсі підвела своїх супутників просто до шпигуна, який міг почути кожне слово, і зупинилася. Не підозрюючи, що їх підслуховують, дівчина поділилася з міс Розою та джентльменом своїми тривожними передчуттями, і ті відчули жалість до цієї загубленої душі.

Джентльмен заговорив про свої плани щодо способу випитати таємницю в Монкса через Фейгіна, але Ненсі заперечила, що ніколи не видасть цього диявола в людській подобі, яка спотворила її життя, але залишається її спільником. Вона заручилася їхнім чесним словом, що ні Фейгін, ні Сайкс не постраждають, і тоді описала Монкса. Джентльмен закінчив опис і заявив, що, здається, він знає цього пройдисвіта. Прощаючись, джентльмен запевнив Ненсі, що зробить все, що залежить від нього, щоб витягти дівчину, дати їй тихий, безпечний притулок, повернути душевний спокій. Він просив Ненсі залишити все, кинути життя злодійки та скористатися сприятливою нагодою вдихнути чисте повітря. Джентльмен бачив, що вона переживає внутрішню боротьбу, але відмовитися від життя, що тримає її, немов ланцюгом, не може.

Ненсі пояснила, що зайшла надто далеко, щоб повернутись, просила залишити її в будинку, який вона сама собі створила справами всього свого життя.

Нарешті вони розпрощалися та розійшлися. Шпигун, який все чув від слова до слова, був здивований і ще якийсь час постояв на місці, а потім, крадучись, пішов до будинку Фейгіна.

РОЗДІЛ XLVII

Фатальні наслідки

Пізно вночі Фейгін сидів перед погаслим каміном «і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи щура».

На підлозі мирно спав Ноє Клейпол. Фейгін дивився на нього, а в душі наростала прикрість на дівчину, яка виявилася зрадницею.

У кімнату зайшов Сайкс із пакетом у руках. Фейгін витріщився на грабіжника, а потім став натякати на те, що серед них є зрадник. Сайкс спочатку нічого не зрозумів, а потім заявив, що якби таке сталося, то він власними рукамиприкінчив би негідника, яка б висловила їх. Почувши це, Фейгін розбудив Ноя і наказав розповісти їм усе, що той дізнався, шпигуючи за Ненсі.

Ной докладно розповів про зустріч Ненсі з леді та джентльменом на Лондонському мосту, про їхню розмову, про те, що Нессі відмовилася видати своїх спільників, але назвала будинок, де вони сходяться.

Почувши все це, Сайкс розлютився і вискочив за двері. Ні разу не зупинившись, ні на мить не повагавшись, дивлячись себе з диким рішучим виглядом і так стиснувши зуби під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мчав на весь опор, поки не опинився біля дверей свого житла. Він зайшов до кімнати, де спала Ненсі, двічі повернув ключ у замку і притиснув до дверей важкий стіл.

Ненсі прокинулася і дивилася на нього зляканими очима. Деякий час грабіжник сидів, важко дихаючи, а потім схопив дівчину і закрив її рота своєю важкою лапою. Ненсі вчепилася в його руки, благала про помилування, нагадувала, від чого вона відмовилася заради нього, говорила про свою вірність, але вбивця вирвав свою руку, взяв пістолет і двічі вдарив важким рукояткою жертву по голові. Ненсі впала, обливаючись кров'ю, і одразу підвелася. Несамовито, розлютившись від виду крові, Сайкс схопив важку палицю і вдарив нею Ненсі по голові.

РОЗДІЛ XLVIII

Сайксова втеча

Ясне сонце, однаково щедро ллє своє сяйво крізь дорогі кольорові шибки і заліплене папером віконце, висвітлило кімнату, де лежала вбита дівчина. Це жахливе видовище лякало Сайкса.

Раптом почувся стогін, і рука дівчини здригнулася. Тоді, не пам'ятаючи себе від страху та люті, Сайкс знову і знову бив Ненсі. Потім він кинув ціпок у вогонь, вмився, почистив одяг і позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку.

Вийшовши з дому, вбивця швидко пішов. Він ішов вулицями, не розбираючи дороги, йшов пустку, тинявся полями, бігав, зупинявся, лягав відпочити, а потім знову йшов. «Давно минуло ранок, а за ним і день, і вже почало сутеніти, а Сайкс все ходив то туди, то сюди, кружляючи в одному місці». Нарешті він зайшов у село, звернув до невеликої пивнушки, замовив вечерю і сів у кутку, слухаючи балаканину селян. Раптом у кімнаті з'явився ще один гість. Це був галасливий крамар, який торгував будь-яким начинням. Селяни почали перекидатися жартами, розпитували про товар. Крамар виймав зі свого короба ремені, бритви, мило та засіб для виведення різних плям. Щоб підтвердити ефективність чудодійного засобу, крамар узяв капелюх Сайкса, на якому помітив пляму, і хотів його вивести. Вбивця схопився, вирвав капелюха з рук зляканого торговця і кинувся надвір. Там він побачив поштову карету і, причаївшись у темряві, почав прислухатися до розмови кондуктора та листоноші. Йшлося про жахливе вбивство молодої дівчини. Сайкс зачекав, поки карета від'їде, а потім пішов безлюдним та темним шляхом. Раптом у темряві він побачив знайому постать Ненсі, почув її передсмертний стогін. Вбивця на мить зупинився, а потім увесь дух побіг. Постать не відставала від нього. "Вона летіла поруч на крилах тихого сумного вітру, не посилювався, але й не вщухав". Волосся на голові у Сайкса стало торчком, кров застигла в жилах. Іноді його сповнювала відчайдушна рішучість відігнати примару, але фігура весь час залишалася поряд.

Сайкс сховався в якомусь сараї, але перед ним у темряві світилися очі вбитої дівчини.

Раптом нічний вітер доніс до нього несамовиті крики та крики. Десь далеко була пожежа, і Сайкс кинувся туди, ближче до людських голосів. Він разом із чоловіками та жінками рятував худобу, носив воду, заливав вогонь.

Зайнявся ранок. Втомлені люди займали біля руїн, розмовляли, і Сайкс знову почув про вбивство дівчини. Він поспішив піти звідти, знову блукав безлюдними полями, а потім поїхав прямо до Лондона, де його, як він думав, не шукати. Єдине, що може привести сищиків на його слід, це чудовий собака. Сайкс вирішив утопити пса, але той, відчувши небезпеку, утік від господаря.

Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються

Містер Браунлоу таки вистежив Монкса і змусив зізнатися у всьому, що злочинець чинив проти Олівера, який був його зведеним братом.

Старий джентльмен був другом отця Монкса і добре знав, якими муками та стражданнями обернувся для нього шлюб із першою дружиною. Мати Монкса була старша за чоловіка на десять років і не дуже переживала, що їхній шлюб розпався, але, дізнавшись про народження Олівера і про заповіт на його користь, розкрила таємницю синові. Монкс знищив докази про походження Олівера, намагався знищити і самого хлопчика, але тепер, коли містер Браунлоу перегортав перед ним сторінки його вчинків, негідник по-справжньому злякався, адже поліція могла дізнатися про його зустріч із Сайксом, Фейгіном та іншими злочинцями. Джентльмен змусив Монкса підписати визнання Про походження Олівера.

Погоня та втеча

Неподалік берега Темзи міститься одна з найогидніших лондонських околиць, більшість жителів якої навіть не знають її назви. Мешканці ньапівзруйнованих будинків жили у неймовірних злиднях, «тільки велика потреба у потаємному укритті, або ж безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі тут притулок».

Ось в одному з таких будинків, у якому ще збереглися міцні двері та вікна, зібралися Тобі Крекіт, містер Читлінг і каторжник Кегс-втікач.

Містер Читлінг був свідком, як поліція спочатку заарештувала Фейгіна, а потім захищала його від натовпу, готового розірвати злодія на шматки. Охоплений жахом від спогадів про це видовище, містер Чітлінг розповідав злодіям про лють натовпу, як раптом у кімнату вбіг собака. Злодії кинулися шукати Сайкса, але того ніде не було. І лише пізно вночі вбивця постукав у двері будинку. Його впустили, але Чарлі Бейгс, який прийшов трохи пізніше, зчинив крик і затіяв бійку з Сайксом, оскільки не хотів бути з убивцею Ненсі в одному будинку. Шум, що здійнявся серед розбійників, розбудив людей. Хтось викликав поліцію, але люди, не чекаючи на законників, оточили будинок, почали ламати двері.

Сайкс, побачивши, що не зможе втекти через вікна та двері, заліз на дах, уперся ногою в димар, міцно обв'язав навколо нього один кінець мотузки, а на другому зробив петлю. По цій мотузці він вирішив спуститися до канави з водою і або потонути в бруді, або вирватися на волю. Вбивця вже накинув петлю на голову, збираючись опустити її під пахви, коли, озирнувшись назад, скинув руки вгору і ахнув від жаху. Прямо перед собою він побачив очі вбитої ним Ненсі. Сайкс похитнувся, втратив рівновагу і полетів униз. Петля, яка була в нього якраз на шиї, затяглася, і вбивця повис між дахом та канавою.

Собака, досі де ховався, вискочив на дах, тужливо завиваючи, почав бігати парапетом, а потім стрибнув на плечі покійнику. Не втримавшись, пес перекинув у канаву, вдарився об камінь і розчерепивши собі голову.

з'ясовує багато таємниць і оповідає про шлюбну пропозицію, під час якої не розглядалося питання про посаг і гроші на дрібнички для дружини

Через кілька днів після подій, про які йшлося в попередньому розділі, Олівер разом з місіс Мейлі, Розою, місіс Бедуін та лікарем їхав у кареті до свого рідного міста. Хлопчик уже знав усе про Монкса, своїх батьків і сидів у куточку мовчазний і збентежений.

Коли карета в'їхала в місто, Олівер став наче сам не свій. Він розглядав знайомі місця, сміявся і плакав одночасно, згадував Діка — свого єдиного друга, який колись благословив його на довге і щасливе життя.

Друзі зупинилися у головному готелі міста. Коли всі розмістилися, у кімнату до Олівера зайшли містер Грімвіг з містером Лосберн у супроводі містера Браунлоу та чоловіка, який колись заглядав у віконце до хлопчика і страшенно налякав його своїм. незвичайним виглядом. Олівера повідомили, що Монкс, його однокровними братами, підписав документи, в яких хлопчика визнано спадкоємцем батька статків. Потім Монкс змушений був розповісти, як його мати спалила заповіт, був складений на користь Олівера, а йому заповіла свою ненависть до позашлюбної дитини батька та його коханої. Негідник присягнув матері зацькувати хлопчика, переслідувати його з надзвичайною жорстокістю, заплутати дитину в павутиння зла та злочинів, щоб назавжди заплямувати ім'я матері.

Коли мова зайшла про обручку та медальйон, містер Браунлоу завів у кімнату місіс Бамбл та її чоловіка, який з напускною радістю звернувся до Олівера. Але дружина послала його притулити язика, і він знітився, то забурмотів і нарешті замовк.

Подружжя не хотіло пізнавати Монкса, не визнавалося, що вони продали негідник коштовності Олівера матері. Але тут у кімнату завели двох паралічних жінок, які розповіли про підслухану розмову між місіс Бамбл та молодою жінкою, яка щойно народила хлопчика та вмирала. Місіс і містер Бамбл змушені були все визнати.

У цій кімнаті й далі розкривалися таємниці. Виявилося, що Роза була молодшою ​​сестрою Агнеси – матері Олівера. Коли Агнеса завагітніла, вона залишила сім'ю. Засмучений батько змінив прізвище, переїхав до іншого куточка країни, де й помер, не залишивши ні листа, ні записника, ні клаптика паперу, які б допомогли розшукати його друзів чи родичів. Розу взяла собі бідна селянська сім'я, але згодом передала місіс Мейлі, яка покохала дівчину.

Олівер кинувся в обійми до Рози, адже тепер зрозуміли, що вона його рідна тітка. «За одну хвилину вони знайшли і втратили батька, Мати і сестру, і смуток злився в одній чаші, але в їхніх сльозах не було гіркоти», адже їх освячували глибокі почуття любові. "Довго-довго просиділи вони на самоті", поки в кімнату не зайшов Гаррі Мейлі. Він повернувся до Рози, щоб знову попросити її стати його дружиною. Заради коханої Гаррі покинув кар'єру, вищий світ, а натомість запропонував дівчині серце та дім.

Фейгінова остання ніч

Зал, де судили Фейгіна, було заповнено до верхніх рядів. Злочинець стовпом стояв за дерев'яним бар'єром, лише іноді поглядаючи з голови суду, який вимовляв обвинувальну промову на адвоката. Він пильно вдивлявся в обличчя присяжних, намагаючись вгадати їхній вердикт, піднімав очі на галерею і не міг прочитати ні в якому обличчі найменшого співчуття.

У результаті присяжні вирішили долю злочинця — винен!

«Будинок суду затремтів від потужного крику, що повторився знову і знову, а. потім відбився луною у вибухах реву, які з кожним разом лунали, наче гуркіт сердитого грому. То на дворі тішився натовп, вітаючи звістку, що у понеділок він помре».

Фейгін мовчки вислухав вирок, уважно дивлячись на суддю і не розуміючи жодного слова. Він стояв, як мармурова статуя, нижня щелепа відвисла, а широко розплющені очі дивилися в одну точку. Тюремник мав взяти його за плечі, щоб він зрозумів, що все скінчено.

Фейгіна відвели до камери смертників і залишили на самоті. Спочатку він спробував зібратися з думками, потім почав згадувати промови в суді і думати про тих смертників, що сиділи в цій камері, чекаючи страти.

День минув дуже швидко. На ніч у камеру зайшли двоє тюремників, щоб по черзі вартувати ув'язненого до страти. Тепер уже Фейгін не сидів, а щохвилини схоплювався і починав носитися по камері в такій люті, що тюремники вартували його удвох, боячись залишитися з ним віч-на-віч.

Понеділок, день страти, настав для Фейгіна раптово. Він і не помітив, як пролетіли три дні. У день страти до смертника прийшов Олівер і містер Браунлоу. Фейгін був майже непритомний від страху перед неминучою смертю, але все ж таки дізнався Олівера і сказав хлопчику, де заховані папери, які передав на зберігання Монкс.

і останній

кількома словами можна розповісти про долі героїв.

Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися у сільській церкві та в'їхали до нового щасливого будинку. Гаррі став священиком.

Місіс Мейлі оселилася у сина та невістки.

Оліверу та Монкс дісталося від батьківських статків по три тисячі фунтів. Монкс, не зволікаючи, промотав свою частку, потрапив у в'язницю за обман і там помер.

Містер Браунлоу всиновив Олівера і оселився неподалік Рози та Гаррі.

Містер Ноє Клейпол вибрав собі професію донощика. Містер і місіс Бамбл, позбавлені своїх посад, потрапили до того самого робітничого будинку, де колись панували над іншими.

Юний Чарльз Бейтс, страшенно вражений Сайксовим злочином, дійшов висновку, що треба ставити крапку на своєму злочинному минулому. Тяжкою працею він досяг гарної мети і став скотарем.

У вівтарі сільської церкви вмуровано мармурову дошку з вигравіруваним ім'ям «Агнеса». У цьому склепі немає труни, але якщо душі померлих повертаються до тих, кого любили за життя, то тінь Агнеси має витати в цьому тихому місці.

Хлопчика-сироти, якому випала страшна частка ізгоя. Народився Олівер Твіст у робітному будинку. Його мати померла одразу після пологів. Мине дев'ять років, перш ніж стане відомо, хто були його батьки.

А поки він росте у цьому богоугодному закладі, навчається у школі. Дітей у робітничому будинку морять голодом, б'ють, жорстоко карають, принижують. Незабаром Олівера бере в учні трунар, де вже живе хлопчик із притулку Ное Клейпол, який узяв за звичку бити та принижувати Олівера. Той покірно зносить знущання, поки Ноє одного разу погано не озвався про його матір. Тут Олівер не стерпів і міцно побив свого кривдника.

Його карають, і він робить втечу від трунаря. Олівер прямує до . Змучений холодом, голодом і втомою, на сьомий день шляху він знайомиться з хлопчиськом на прізвисько Спритний Шахрай, який приводить втікача до глави лондонських злодіїв Феджину. Той обіцяє Оліверу свою участь. Коли він уперше виходить «на діло», то в страху біжить. Його ловлять, як злодія, і ведуть до судді. Містер Бранлоу, якого обікрали, на щастя, співчуває переляканій дитині та бере її до себе. У будинку джентльмена хворого Олівера виходжують.

Містер Бранлоу має намір взяти хлопчика на виховання. Фейгін побоюється, що Олівер видасть його владі. Він знаходить втікача і викрадає його. Йому обов'язково треба зробити з хлопчика злодія, повністю підкоривши його собі. У новій «справі» Олівер має залізти у вікно і відчинити грабіжникам двері зсередини, а Біллу Сайксу, вже досвідченому злодії, винести столове срібло. Олівер не хоче брати участь у злочині і збирається зчинити шум. Але хлопчика ранять, коли він був лише наполовину просунутий у вікно. Сайкс витягує Олівера, що спливає кров'ю, і біжить.

Почувши погоню, він кидає пораненого в канаву напризволяще. Прийшовши до тями, Олівер добирається до якогось будинку, де його підбирає місіс Мейлі з племінницею Роз. Вони викликають лікаря, доглядають хворого хлопчика. А в робітному будинку стара Саллі перед смертю передає наглядачку місіс Корні заставну квитанцію на золоту річ, яку вкрала у вмираючої матері Олівера. У банді Фейжіна стурбовані пошуками Олівера. Виявляється, замовлення зробити його злодієм надійшло від такого собі Монкса, який побоюється, що хлопчика вбито, і слідство вийде на нього. Фейгін обіцяє знайти Олівера. Але подружка Сайкса - Ненсі - випадково підслуховує Фейжіна, який каже, що втікач коштує величезних грошей і таємничому заповіті.

Олівер поступово видужує. Хазяйка будинку і доктор Лосберн піклуються про нього. Хлопчик розповідає їм про свої поневіряння. Весною всі їдуть село. Там одного разу Олівера зустрів жахливого вигляду чоловік, який обрушив на хлопчика купу прокльонів і впав у нападі. Олівер вважав його просто божевільним. Але через якийсь час йому у вікні привиділося обличчя Феджина і цього схибленого. На його крик прибігли домочадці, але пошуки негідників були марними. Монкс знаходить місіс Корні, за 25 фунтів купує у неї гаманець, який стара Саллі колись зняла з шиї матері Олівера. У ньому був золотий медальйон з двома локонами та обручкою та гравіювання з ім'ям «Агнес».

Монкс позбавляється речей, викинувши їх у річку. Коли він розповідає про це Фейгіну, Ненсі знову підслухала розмову. Вона намагається врятувати Олівера: йде до племінниці місіс Мейлі, Роз, і все розповідає їй про небезпеку, що нависла над Олівером: якщо його знайдуть Феджин і Монкс, то зроблять злодієм, він потрапить до в'язниці, а про це буде страчено як злочинець. І все це пов'язано із якимось заповітом. Троянд шукає поради у містера Бранлоу, який колись пошкодував Олівера і взяв до себе.

Бранлоу збирає пораду: доктор Лосберн, Грімвіг (друг Бранлоу) та син леді Мейлі – Гаррі. Вони вирішують, що Ненсі має показати їм Монкса або хоча б описати його. Фейгін запідозрив Ненсі у зраді. За його дорученням Ненсі вистежують і повідомляють про її зустріч із Троянд. Фейгін, вирішивши позбутися Ненсі, каже Сайксу, що його подружка зрадила всіх. Сайкс люто вбиває Ненсі. А містер Бранлоу веде власне дізнання.

Виявляється, Монкс - це Едвін Ліфорд, і він рідний брат Олівера по батькові. Будучи нещасним у шлюбі, батько розлучається з першою сім'єю і одружується з Агнес Флемінг, але вмирає, не дочекавшись народження сина – Олівера. У заповіті він залишає 800 фунтів колишній дружині та синові, який уже пішов слизькою доріжкою злочинів, а основну частину свого статку – Агнес і майбутній дитині. У Агнес була ще молодша сестра, яку після смерті батька взяла на виховання місіс Мейлі. Її звали Троянд.

Монкс, дізнавшись від матері про таємницю сім'ї та про заповіти, складає план з упіймання та знищення Олівера як головного спадкоємця. Але завадила Ненсі, повідавши Роз про готовий злочин проти Олівера. Містер Бранлоу знаходить Монкса і повідомляє про результати свого розслідування. Щоб уникнути в'язниці, Монкс залишає Англію та вмирає на чужині.

Тепер Олівер – багатий спадкоємець, до того ж в особі Роз він знаходить рідну тітоньку. Троянд і син місіс Мейлі, Гаррі, які вже давно люблять один одного, тепер можуть одружитися, адже вони не мають кревної спорідненості. Містер Бранлоу всиновлює Олівера. Сайкс гине, як і всі банди. Фейгіна страчено.

Герой роману народився у робітному будинку. Сирота знав лише голод, знущання, побої та поневіряння. З робітного будинку хлопчика віддають в учні до трунаря. Приютський хлопчик Ное Клейпол постійно піддає його приниженням. Одного разу Ное погано відгукнувся про його матір, за що Олівер відбив кривдника. Його жорстоко покарали, і він утік від трунаря.

На вулиці Олівер познайомився з маленьким обірванцем, який представився Джеком Даукінсом на прізвисько Спритний Шахрай. Той привів Олівера до Фейжіна, скупника краденого, хрещеного батька всіх лондонських злодіїв та шахраїв. Фейгін обіцяв навчити Олівера якомусь ремеслу та дати роботу. Коли ж хлопчик уперше вийшов «на роботу», то побачив, як Чарлі Бейтс і Спритний Шахрай витягають із кишені якогось джентльмена носову хустку. Він з жахом побіг. Його схопили як злодія та потягли до судді. Джентльмен відмовився від позову і, сповнений непідробного співчуття до бідної дитини, забрав його до себе додому. У нього вдома Олівер хворіє. Містер Браунлоу, так звати його рятівника, і його економка терпляче виходжують хлопчика.

Фейгін, серйозно побоюючись, що Олівер може вивести представників закону на його слід, відстежує хлопчика, а потім викрадає. Для пограбування будинку, нагляданого Феджином, потрібен худенький хлопчик, який, будучи засунутим у вікно, міг би відчинити грабіжникам двері. Олівер вирішує, що підніме тривогу, як тільки потрапить до хати. Але будинок охоронявся, і хлопчик зазнав поранення в руку. Злочинці кидають Олівера в канаву, не знаючи, чи він живий чи ні. Прийшовши до тями, хлопчик добрає до ґанку будинку. Місіс Мейлі і її племінниця Троянд, які живуть у ньому, викликають лікаря.

У тому робітничому будинку, де народився Олівер, померла стара, що колись доглядала його матір. Коли молода жінка померла, вона пограбувала. Саллі покаялася в тому, що викрала золоту річ, яку молода жінка, що вмирає, дуже просила зберегти.
Втративши контроль над собою, Фейгін вигукує в присутності Ненсі, що Олівер коштує буквально сотні фунтів, згадуючи про заповіти. З'ясовується, що корисливий Фейгін наполегливо перетворює Олівера на злодія, виконуючи замовлення якогось незнайомця на ім'я Монкс.
Олівер видужує в будинку місіс Мейлі, оточений увагою та співчуттям. Хлопчик розповідає свою історію, не приховуючи нічого.

Монкс знаходить володарку таємниці Саллі місіс Корні і купує в неї той маленький гаманець, який старенька зняла з тіла матері Олівера. У цьому гаманці знаходиться золотий медальйон, у ньому - обручка і два локони. На внутрішній стороні медальйону вигравірувано ім'я "Агнес". Монкс жбурляє цей гаманець у потік, де його неможливо буде розшукати. Розповідає про це Феджину. Причому Монкс у розмові називає Олівера своїм братиком, радів, що той опинився у леді Мейлі, оскільки вони віддали багато грошей, щоб дізнатися таємницю походження Олівера. Ненсі, яка підслухала їхню розмову, передає все Роз.

Якось на вулиці Олівер побачив містера Браунлоу, поспішив дізнатися про його адресу. З троянд вони негайно вирушили до нього, щоб розповісти історію хлопчика.
Фейгін, бачачи наполегливе прагнення Нєнсі піти, запідозрив недобре. Він приставив слідкувати за дівчиною Ное Клейпола. Фейгін, почувши його звіт, прийшов у шаленство. Ненсі була вбита.
Містер Браунлоу вирішує провести власне розслідування. Він поступово відновлює картину драми, що почалася багато років тому. Виявилося, що батько Едвіна Ліфорда, таке справжнє ім'я Монкса, і Олівера був другом містера Браунлоу. Щастя у шлюбі у нього не було, син з раннього віку став виявляти свої порочні нахили. Він розлучився з першою родиною. Потім доля звела його з юною Агнес Флемінг, яку він полюбив усією душею. З нею був щасливим, але важливі справи терміново покликали його за кордон. Чоловік, перебуваючи в Римі, тяжко захворів та помер. Його перша дружина і син, боячись упустити велику спадщину, теж приїхали до Риму.

Вони знайшли серед паперів конверт, адресований Браунлоу. У ньому були лист для коханої Агнес та заповіту. Він благав пробачити його і обов'язково носити медальйон та обручку. У заповіті він виділяв по вісімсот фунтів дружині та старшому синові Едвіну. Решту майна залишав Агнес та їх дитині. Мати Монкса відразу спалила цей заповіт, а лист зберегла спеціально, щоб зганьбити сім'ю Агнес. У результаті після візиту цієї жінки отець Агнес змінив прізвище, утік із дочками у віддалений куточок Уельсу. Він помер, коли Агнес пішла з дому, вирішивши, що дочка наклала на себе руки. Молодша сестра Агнес стала племінницею місіс Мейлі. Це Троянд.
Монкс втік від своєї матері, причому пограбувавши її, коли йому було вісімнадцять років. Однак перед смертю вона таки знайшла сина і розповіла цю таємницю.

Пред'явивши незаперечні докази, містер Браунлоу змусив Монкса залишити Англію, Феджина заарештували, він був страчений. Містер Браунлоу всиновив Олівера.

Звертаємо вашу увагу, що це тільки короткий змістлітературного твору "Пригоди Олівера Твіста". У цьому короткому змісті втрачено багато важливі моментита цитати.